Ярина стояла в дверях, розглядаючи батьківську квартиру, яку не відвідувала вже понад двадцять років.

У кожній тріщині на стіні, у кожному порожньому місці вона відчувала смуток колишніх часів, коли вона була ще молода та щаслива і легко могла ще тоді прийняти вірне рішення, щоб залишатися щасливою завжди, але вона прийняла, на жаль, помилкове.

Дорога, яку вона обрала, насправді була не такою вже й прямою. Тут, у цьому маленькому передпокої, вона знову стала тією самою дівчиною, яка колись покинула рідний дім, сповнена сподівань на світле майбутнє, яке виявилося далекою ілюзією.

«Куди ти йшла, Ярино?» — шепотіла вона сама собі, відчуваючи, як тягне назад, до минулого, адже реальність її виявилася сумною, насправді.

Відчуваючи вагу двох величезних громіздких дорожніх сумок, Ярина зайшла до батьківської квартири.

Прямо у передпокої, втомлена, вона опустилася на табурет.

Двадцять років тому вона залишила цей дім, сповнена надій на нове, щасливе життя. Яка ж тут тиша і порожнеча!

«Звикай тепер, жінко, навідуватимуть тебе рідко, уж повір», — промовила вона до себе і гірко посміхнулася.

Найбільш іронічним у цій ситуації було те, що скаржитися їй було ні на кого зовсім, звинувачувати було зовсім нікого в тому, що так сталося. Ніхто не бажав їй зла і не чинив його, якщо щиро говорити.

Тоді ж чому так склалося її житті? Хто винен в усьому?

Два десятиліття тому юна студентка Ярина була впевнена, що її життя буде радісним і безтурботним.

У неї було все для цього. Батьки, які безмежно любили свою єдину доньку, були готові на все заради неї, аби в їх дитини було світле майбутнє.

Школу вона закінчила хоч і не з відзнакою, але краще за більшість своїх однолітків.

Вступила відразу на факультет іноземних мов. Друзі не обділяли красиву дівчину увагою, але поки що ніхто всерйоз не зацікавив її, адже вона думала лише про навчання.

Знайомство з майбутнім чоловіком сталося якось несподівано навіть для неї самої.

Роман просто якось підійшов до столика в кав’ярні, де вона відзначала зданий на відмінно іспит з подругами.

Познайомилися, поспілкувалися цікаво про все, посміялися.

Він запропонував провести її додому. А вже при наступній зустрічі сказав:

«Завтра я тебе з сім’єю своєю познайомлю. Тобі мої рідні сподобаються».

Тоді молодій Ярині навіть сподобалася така очевидна серйозність намірів.

Роман був на кілька років старший за неї, він уже три роки як закінчив університет і працював у хорошій фірмі та непогано заробляв.

Знайомство з батьками Романа, на диво, пройшло чудово. До її появи явно готувалися.

Дарина Степанівна, мама Романа, чудово готувала. А її чоловік, Михайло Іванович, знався та закусках і був добрий чоловік. Обидва були привітні та гостинні.

З подругою сина поводилися вони досить лагідно, по-доброму. До речі, квартира у батьків Романа складалася з чотирьох кімнат. Дуже непогано на ті часи, що не могла не помітити Ярина.

Загалом, через пів року Роман і Ярина вийшли з дверей РАЦСу чоловіком та дружиною і обоє цьому раділи.

Питання про те, де житимуть молодята, майже не обговорювалося серйозно ними самими.

— Молодим краще жити самостійно, — запропонував батько Ярини, Володимир Дмитрович. — Може, вашу квартиру розміняти? А ми зі свого боку допоможемо їм з меблями на новосілля.

— Нехай у нас поживуть, поки Ярина інститут не закінчить, — м’яко заперечила Дарина Степанівна, мати Романа. — Студентка молода хіба з господарством впорається? Заліки та іспити, здачі та перездачі, курсові всякі робити потрібно, важко то все. А уж як на диплом вийде, то ще більше часу потрібно буде.

— Ох, пам’ятаю я, як Роман диплом писав, свого часу, — сказав Михайло Іванович. — Цілими днями не спав, не їв.

— Так і було. А тут доведеться не тільки про навчання, а й про чоловіка думати, готувати та прати, адже в них молода сім’я. Ні вже, поки Ярина не закінчить, нехай під нашим наглядом будуть. А там як захочуть.

— Доню, що скажеш? — мама торкнулася руки Ярини. — Якщо хочеш, ми можемо орендовану квартиру оплачувати вам, ви самі там житимете.

— Я подумаю, мамо, дякую. Але Дарина Степанівна права, напевно, зараз я навряд чи впораюся сама.

— Інші ж справляються, скільки студентських пар живуть у гуртожитку або квартиру орендують, таке молоде сімейне життя, треба вам самим по трішки на ноги ставати.

— Те, що інші живуть важко, не означає, що всі повинні так жити. У інших, може, ніяких можливостей немає. А у нас є. — Цей аргумент Дарини Степанівни поклав край цій дискусії.

Згадавши цю давню розмову, яка назавжди закарбувалася їй у пам’яті, Ярина гірко посміхнулася: «Не впораюся сама. Ось так ти й життя прожила своє. Ні з чим не впоралася, все з рук випустила, щастя не збудувала, лише згубила те, що мала. Живи тепер, справляйся, як хочеш».

А пам’ять вела її далі лабіринтами минулого.

Диплом Ярина вже отримала, коли чекала дитину.

Ось тоді вона по-справжньому таки й оцінила допомогу та турботу свекрухи.

Роман багато працював, брав якісь додаткові підробітки і чимало, вона сама ледь справлялася. Як добре, що всі домашні турботи свекруха зняла з її плечей!

У серпні на світ з’явилися двійнята — Олег і Тарас, два чудових, милих хлопчики.

Ярина довго відновлювалася після появи діточок.

А Дарина Степанівна взяла відпустку на своїй роботі, ще й відгулів назбирала, так що перші три місяці постійно була поруч.

А ось Романа якраз, на жаль, поруч в цей час не було.

— Чому ти так пізно приходиш з роботи? — запитувала Ярина.

— Я підробляю. Сама знаєш, часи непрості, гроші потрібні, адже я утримую нашу сім’ю сам. Та й що вдома робити?

— Як що? У нас діти!

— І що, мені їх на велосипеді вчити їздити? Я їм зараз не потрібен, з ними поруч ти, адже вдома постійно. І вам теж не потрібен, тільки заважаю. Моя справа зараз — сім’ю забезпечувати, а ви з мамою розбирайтеся самі.

Роман мав рацію. Але Ярину щось турбувало.

Вона ділилася своєю тривогою зі свекрухою. Але та її занепокоєння не поділяла:

— Добре тобі, ну зайде в кафе з друзями інколи, там трохи й сивенької купить. Нічого поганого не бачу я тут зовсім. Чоловік працює, як віл, має право і відпочити трохи від праці. А що вдома мало буває. Так він має рацію, чим він нам зараз допоможе? Пелюшки, соски, пляшечки, підгузки — це наша жіноча справа, я ж допомагаю в усьому тобі.

І знову вона мала рацію.

Бабусею Дарина Степанівна була чудовою і це правда чиста. Малюків з рук не спускала. Годувала, сповивала, вкладала спати, гуляла з ними — все сама.

На долю Ярини залишалися прання брудних пелюшок, кип’ятіння пляшечок, турбота про пустушки, іграшки дитячі та тому подібна допоміжна робота.

Коли її вперше відвідало передчуття насування чогось недоброго? Навіть зараз, через багато років, Ярина відчула легкий, але дуже важкий смуток.

Дворічний Тарас катався на велосипедику, трішки перечипився і впав. Він плакав. Ярина нахилилася до дитини, щою пошкодувати його:

— Не журись, не плач, все добре дуже. Зараз я подую, і все пройде.

— Ні, не треба тобі, нехай бабуся подує, — крізь сльози заперечив Тарас. Свекруха вже стояла у дверях кімнати.

— Іди до мене, радість моя, іди, сонечко. Де у Тарасика турбує? Бабуся з усім допоможе тобі, моя радість.

Ярина встала і вийшла з кімнати.

Нерозумно було ображатися на дворічного малюка, але їй було прикро. Це її діти! Це вона повинна шкодувати, втішати, мирити, якщо посваряться, заспокоювати. Але ні. На жаль.

З тих пір вона стала помічати те, що раніше було їй байдужим. Перед сном хлопці просили у бабусі казку, і просили, щоб саме вона укрила їх ковдрами «як слід».

Ярина збирала їх з собою на прогулянку, а вони засмучено запитували:

«А бабуся з нами не піде?»

Чомусь саме подаровані бабусею іграшки були у них улюбленими.

І, до того ж, дуже швидко сини дійшли висновку, що і компот, і кисіль, і грінки, і сирники, загалом, все у бабусі виходить смачніше, ніж у мами їх.

А Роман вже не намагався чимось виправдовувати свої посиденьки з друзями після роботи, адже додому повертався завжди веселий.

Якщо був удома, не відходив від телевізора, трохи пізніше постійно став грати комп’ютерні ігри.

Ярина, відчуваючи щось недобре, вже й сама заговорила про те, що їм треба жити окремо. Вона захотіла бути господинею у своєму домі, своїй сім’ї. На сімейну раду прийшли її батьки.

— Звісно, їм давно пора жити своїм життям, адже молода сім’я, — сказав батько Ярини.

Свекруха трохи розгнівалася:

— А зараз вони чиїм життям живуть? Ми їм чимось заважаємо, по-вашому? Я ж в усьому вашій доньці допомагаю і онуки на мені. Що не так?

— Синку, що скажеш? — повернувся до сина Михайло Іванович. — Хочеш жити окремо, ми заперечувати не будемо. Аби вам добре було.

Роман похитав головою.

— Мені все одно. Як вирішите, так і буде. Мені взагалі байдуже, де жити.

«Де спати й телевізор дивитись, — подумала про себе Ярина. — Ти давно своїм окремим життям живеш».

— Бачиш, доню, слово останнє буде за тобою. Ми дачу продали, дещо додамо, та й свати допоможуть на невеличку двокімнатну вам вистачить.

— Якщо вони захочуть з’їхати, ми, звичайно, свою розміняємо, — вже спокійніше сказала Дарина Степанівна.

— Ну й так можна. Давай, Яринко, пора вже своїм домом жити.

— Ви пам’ятаєте, що вона щойно на роботу вийшла? Мені здається, їй потрібен якийсь час, щоб все усталилося. Невідомо, як там піде потім, чи зможе вона хлопчиків у садочок відводити й вчасно забирати, за Романом доглядати, та мало чого, – таки не втомлювалася переграти все свекруха, аби відмовити лиш.

Це була правда. Ярина знайшла собі роботу хорошу, правда робота у неї була мобільна, часто потрібно було їздити по місту і затримуватися до пізна.

Але далі все могло змінитися. Нагадування про роботу змусило її засумніватися.

— Так що, Ярино? Все тільки від тебе залежить, — батько з очікуванням дивився на неї.

— Я обміркую все як слід. Не квапте мене. Бо з роботою дійсно не все так просто.

На тому й розійшлися.

Після розмови Ярина засмутилася. Найбільше вона хотіла жити, відчуваючи себе потрібною і коханою. А хіба зараз вона комусь потрібна, чи кохана?

Роман тому її ні в що не ставить, що вона нічого не значить у цьому домі. Мама все вирішує, всіх годує, про все дбає. Вона навіть шкарпетки йому досі купує. Хлопчики, схоже, зовсім не розуміють, навіщо мама потрібна. Тільки бабуся для них авторитет.

Ні, треба йти звідси, поки не пізно. Чи вже пізно? Чи варто все ж трохи почекати?

Справді, невідомо, як там на роботі піде. «Коли все налагодиться там, точно піду звідси», — з цією думкою Ярина і заснула.

Зараз вона розуміє, що змарнувала свій шанс та багато часу, якого, на жаль, вже ніколи не повернути.

Вона винна, що побоялася, свого часу, взяти життя в свої руки, побоялася прийняти на себе відповідальність за своїх дітей і чоловіка, боялася вийти, як то кажуть, із зони комфорту.

Але тоді їй здавалося, що вона все зробила правильно і все.

На роботі їй незабаром запропонували закордонні поїздки.

Керівник так і сказав:

«Я знаю, що у тебе діти маленькі. Але, кажуть, у тебе свекруха золота. Чудово за ними доглядає. А ти їм із-за кордону привозитимеш хороші цінні іграшки, ще й зарплату підвищимо тобі».

Ярина погодилася, вважала це гарним шансом для свого майбутнього.

А потім все закрутилося: поїздки, літаки, європейські міста, конференції, наради, зустрічі з важливими людьми. При такому графіку, звісно, і думати нічого було про переїзд.

Закінчилося все раптово.

Фірма, в якій вона працювала, перекваліфікувалася, керівництво змінилося. Ярину понизили в посаді і зарплата стала меншою, на її місце начальник якусь свою родичку на роботу взяв, але йти не було куди і вона залишилася.

Це сталося, коли Олег і Тарас вже закінчували школу.

Ярина з гіркотою зізналася собі, що вони стали їй зовсім чужими. Її не було поруч, коли вони пішли в школу, коли перемагали на змаганнях. Вона не робила з ними домашні завдання, не знала ні їхніх друзів, ні подружок, не ділила з ними ні радісні, ні гіркі події. Навіть костюми на випускний їм бабуся купувала!

А вона в цей час просто заробляла гроші, щоб забезпечити їм гарне безбідне життя, щоб вони могли купувати собі все, що хотіли.

А Роман? Що Роман? Роман як і раніше з друзями після роботи засиджувався щовечора, працював у якійсь маленькій конторі, отримував маленьку зарплату і змінювати нічого не хотів, йому було й так добре. Чужий, зовсім чужий чоловік.

А потім ще й, на жаль, батьків Ярини не стало одне за одним і вона запропонувала Роману переїхати до їхньої квартири.

— Тісно там буде, у малій двокімнатній. Залишимо хлопцям нашим на майбутнє її. Стануть студентами, захочуть самостійності. Або давай продамо її та й все.

Але цього разу Ярина зважилася йти до кінця.

— Ні, любий, мені вже під сорок, я хочу, нарешті, бути сама собі господинею, щоб ніхто вдома не робив погоду мені.

— Хлопці тут звикли. Нам усім тут добре. Навіщо щось міняти?

— Ти вже давно дорослий чоловік. Тобі самому не хочеться жити окремо, без батьків?

— Я своїх батьків дуже люблю. Та й тобі вони, здається, нічого поганого не зробили за всі ці роки. Про тебе і про дітей твоїх дбали більше, ніж про себе.

— Вони мене якраз без дітей і залишили! Сини мене не знають і не люблять зовсім, на жаль, хоча я все до останку готова віддати їм. Для них тільки бабуся важлива, а не мама рідна.

— Ніхто не забороняв їм любити рідну матір. Просто бабуся їм ближча. Хто в цьому винен?

Ярина не відповіла. Розмова ставала занадто важкою.

Наступного дня, повернувшись з роботи, вона запакувала дві дорожні сумки і оголосила синам і чоловікові:

— Я їду. Де мене шукати, ви знаєте. Захочете жити зі мною, я залишаю два ключі від своєї квартири на тумбочці. Приїжджайте в будь-який час. Я завжди там на вас чекатиму.

Олег і Тарас мовчали, здивовано перезираючись.

Роман похмуро втупився в підлогу і теж не відповів. Ярина вийшла, тягнучи за собою валізи, викликала з передпокою таксі і поїхала.

Ось так і вийшло, що, трохи не досягнувши сорока, Ярина залишилася одна.

Виявилося, що в своїй сім’ї вона завжди була зайвою, нікому особливо не потрібною. Не зуміла вона стати близькою, рідною ні своїм дітям, ні своєму чоловікові.

Як таке могло статися? У який момент вона випустила з рук своє життя, втратила свій шанс на щастя?

Думки різні в неї були: а може повернутися і жити так, як жила, але вона більше не могла бути лише тінню в чужому домі, не могла ховатися за байдужістю людей, яких називала рідними.

Ярина вирішила, що буде чекати, коли до неї повернуться діти і чоловік. Але чи повернуться?

Вона не знає, хто винен, що в неї так склалося життя? Ну от що їй зараз робити?

Джерело