Життя інколи розкидає людей у несподівані сторони, але справжня любов і справжні почуття завжди знаходять шлях назад. Моя історія – тому підтвердження.

Коли несподівано не стало мами, світ для мене і мого брата розділився на “до” і “після”. Ми залишилися сиротами, не розуміючи, як жити далі. На щастя, поруч виявилися добрі люди, серед яких – мамина подруга Валентина Іванівна.

Вона була головою сільської ради і взяла на себе організацію похорону. Завдяки їй ми не залишилися без підтримки – вона допомагала з продуктами, турбувалася про наш добробут, і навіть після похорону не залишила нас наодинці з бідою.

Ми з братом жили в домі дядька Івана, маминого брата. Він, хоч і був небагатослівним чоловіком, любив нас і дбав про нас, як міг. А тітка Валентина, здається, перейнялася нашою долею ще більше. Разом зі своїм сином Андрієм вона допомагала нам із господарством, приносила корм для птиці, допомагала засадити город.

І саме через ці часті зустрічі між мною та Андрієм спалахнуло щось особливе. Це було щире, перше і справжнє кохання. Одного разу Андрій зізнався, що я давно йому подобаюся, і я зрозуміла, що відповідаю йому взаємністю.

Наші стосунки розвивалися природно і легко. Проте після школи наші дороги розійшлися: я була змушена йти працювати, а Андрій поїхав до міста вступати до університету. Але це не завадило нашим почуттям. Він приїжджав додому на вихідні, а я рахувала дні до його повернення.

А потім настав той незабутній момент – він зробив мені пропозицію. Моє серце раділо, і я одразу погодилася. Здавалося, що попереду нас чекало щасливе майбутнє. Та все змінилося, коли про наші плани дізналася його мати.

Валентина Іванівна, яка так багато для нас зробила, раптом стала іншою. Вона категорично заявила, що “бідну сироту” за невістку не прийме. Її слова боляче мені відгукнулися. Я не могла повірити, що людина, яка допомагала нам після смерті мами, тепер так жорстоко відмовляється від мене.

Андрій обіцяв переконати матір, просив почекати. Але з того моменту все змінилося. Він перестав писати, не приїжджав на вихідні. Моє серце відчувало тривогу, і я вирішила діяти.

Я поїхала в місто, щоб поговорити з нареченим. Але коли побачила його біля гуртожитку, у мене всередині все обірвалося. Андрій був не один – поруч із ним сміялася незнайома дівчина. Він зніяковів, побачивши мене, і поспішив відійти вбік. “Ось гроші на квиток, повертайся в село”, – тихо сказав він.

“Відкупитися хочеш?” – запитала я, відчуваючи, як зрадницькі сльози підступають до горла. “Просто… просто ти – сирота”, – пробурмотів він. Ці слова розбили мене. Я більше не хотіла чути жодних пояснень. Я бігла на автостанцію, повторюючи в голові це зневажливе “сирота”.

Час ішов, і я намагалася жити далі. Через кілька місяців почула про весілля Андрія з однокурсницею – донькою високопоставленого чиновника. Валентина Іванівна раділа – син знайшов собі дружину “як треба”. А я лише мовчки спостерігала, ховаючи свій біль.

Одного разу, повертаючись з роботи, зустріла її. Вона голосно вихвалялася перед сусідкою багатою невісткою, розповідала, як її свати купили молодятам розкішний будинок. Я зробила вигляд, що не чую.

Мій дядько Іван тим часом занедужав. Перед смертю він покликав мене, подякував за все і передав мені згорток із грошима – всі його заощадження. Його не стало, а залишатися в селі для мене більше не було сенсу. Я вирішила їхати на заробітки в Іспанію.

Минуло сім років. Повернувшись додому, я дізналася новину, яка мене приголомшила: Андрій став вдівцем. Його дружини не стало, і він сам виховував маленьку донечку. Я намагалася тримати себе в руках, але щось усередині мене підказувало, що я повинна його побачити.

Я підійшла до його будинку. Біля воріт стояла стара і змарніла Валентина Іванівна. Побачивши мене, вона опустила очі. “Це ти, доню? Якою ж ти красунею стала! Прости мене… Ой, як я перед тобою завинила! Все грошима вимірювала… А ти заходь, не бійся, втіхою Андрія будеш і його сирітку утішиш”, – сказала вона зі сльозами.

Андрій справді зрадів, коли побачив мене. А його донечка, довірливо глянувши в мої очі, спитала: “Ти станеш моєю мамою?”

Я не знала, що відповісти. Всередині мене боролися почуття – минула образа і бажання знову бути поруч з Андрієм. Але щось підказувало мені, що тут, у цьому домі, мене чекає моя справжня доля.

Джерело