Моєму старшому сину 42 роки, його виховав вітчим. У мене майже та сама ситуація, що й у історії про те, що син не хоче спілкуватися. Але я не звинувачую свого сина.

Виновата у всьому сама. Коли був маленький, не долюбила, не допестила, мабуть! А коли виріс, прийшов з армії, здобув освіту, одружився.

Невісточку прийняла, і полюбила. З’явилися два онука. Допомагали з чоловіком, як могли возилися, доки були маленькі.

Син випивав, міг не прийти додому, я звичайно лаялася, кричала. У невістки знаходила недоліки, що була не охайна, порядку в будинку не було, почала їй висловлювати, сваритися.

Що далі, то відносини ставали дедалі гіршими і гіршими. Дійшло до того, що невістка заборонила мені приходити до них додому.

Потім онуки підросли, стали дедалі рідше приходити до нас у гості. Сину при зустрічі почала говорити, що так не можна, він або мовчав, або взагалі йшов.

Повернути б все назад. Дуже хочеться налагодити стосунки, вірніше вони є, але якось натягнуто.

Приходять до нас тільки на свята, на день народження. Син дзвонить дуже рідко, на прохання допомогти відгукується, але я прошу дуже рідко, бо знаю їхню зайнятість.

Внучки та невістка взагалі не дзвонять. Я внучкам сама якщо зателефоную, то вони трубку не беруть, а якщо й візьмуть, ніколи не запитають, як у мене справи, і взагалі скажуть, що немає часу розмовляти.

Якщо хтось читатиме мою історію, не повторюйте моїх помилок. Якщо вже віддали свою дочку заміж, або одружили сина, відпустіть їх, і не втручайтеся в їхнє життя, не влазьте зі своїми порадами, поміч, поки не попросять.

Нині покоління зовсім інше, до них особливий підхід потрібний. Я ось не зуміла, не було мудрості, розуму.

Видно дуже образила, що моя невістка не може пробачити мені. Якби вона знала, вірніше знає (неодноразово вибачалася), як я каюсь, як я ненавиджу себе, що совала свій ніс куди не слід. Я збожеволіла б, але в мене є ще син, йому 38 років, живе в Києві.

Це моя віддушина, за нього, та доньки не треба. Якщо я вдома, зателефонує разів 5-6 на день, допомагає грошима, розуміє, що важко на нашу пенсію прожити.

Має двох дітей, двох хлопчиків. І я вже як 7 років їжджу, допомагаю. Син кличе переїхати до них, я б із задоволенням та чоловік не хоче. Ну а як далі складеться? На все воля Божа!

КІНЕЦЬ.