Пройшло вже більше року, але я досі з тремтінням згадую той час, адже не завжди виходить швидко забути таке.

Для початку хочу сказати, що я – людина дуже вірна і домашня. Тому, коли виходила заміж, я вважала, що й Андрій – мій наречений – має бути таким самим. В принципі він про це завжди і говорив. “Разом – назавжди” та інше.

Моїм родичам Андрій на момент знайомства чомусь не дуже сподобався. Але вони, повністю довірившись мені та моїм почуттям, не стали особливо перешкоджати нашим стосункам, а надалі і весіллю. Так, я дуже любила його, і про це всі навкруги знали, тому й мовчали.

Вже під час весілля я бачила, як ревно поводився мій наречений варто було комусь із гостей підійти до мене. Невдоволеного погляду удостоювалися навіть мої родичі, яких Андрій не знав і вважав чужинцями.

Для мене це тоді здавалося чимось дуже романтичним та милим, адже мій чоловік ревнував мене. У моїй голові це означало, що я йому не байдужа.

Зараз я розумію, що на той час я була ще далека від реальних стосунків і практично все бачила через рожеві окуляри, не помічаючи очевидних речей. А їх було чимало.

Потім, коли весілля закінчилося, чоловік заспокоївся, чи принаймні стримував себе, не показуючи мені свої емоції. Можливо, це було пов’язано з тим, що я на той момент більшу частину часу перебувала вдома.

Я працювала віддалено, і в цей час Андрій був люблячим і добрим чоловіком, який практично носив мене на руках. Саме з таким чоловіком я й познайомилась. Такого й хотіла бачити поряд із собою.

Але найцікавіше почалося тоді, коли я почала виходити надвір без нього, хоча для звичайних людей це вважається нормальним.

Вперше трапився в момент, коли я поверталася додому після прогулянки із собакою. На сходовому майданчику зустрівся Олександр Васильович – сусід знизу. Чоловікові було вже за п’ятдесят років, була дружина та четверо дітей. А також собака, яку він теж вигулював.

Ще на вулиці між нами почалася розмова, де він розповідав про те, що пенсію знову затримують. Так, він уже вийшов на заслужений відпочинок, і тепер ця тема була його найулюбленішою.

Мій гарний настрій тоді був відразу ж зіпсований, варто мені побачити вираз обличчя Андрія, який бачив нас у вікно. За ті десять хвилин він встиг собі всякого надумати. Того вечора між нами сталася перша велика сварка.

Наступна трапилася, коли мене провів до будинку колега по роботі. Я знала, що чоловікові, якщо він дізнається, це не сподобається, тож усіляко намагалася переконати Влада. Однак той все одно довів додому, не розуміючи, що потім через нього мені доведеться вислуховувати докори.

У квартирі на мене чекав розлючений чоловік. Того дня він ледве стримав себе від агресивніших дій у мій бік, ніж просто лайка.

Вже тоді я задумалася про те, що поспішила з весіллям і треба було почекати із реєстрацією шлюбу. Треба було краще дізнатися про людину, за яку я так поспішала заміж.

Чоловік тоді зрозумів, що за думки з’явилися в моїй голові. Тому наступні кілька тижнів був як шовковий: носив на руках і задаровував шикарними букетами.

Ось тільки через місяць наша чергова сварка, що виникла через все того ж сусіда знизу, закінчилася pукоприкладством.

Андрій, який на той момент зовсім не контролював себе, знову приревнував мене до Олександра Васильовича. Сусід того дня залишив свого собаку в нас, бо йому терміново треба було відійти по справах, і він не встигав повернутися до вечірньої прогулянки. Пізніше я з псами вирушила гуляти, де зустріла Олександра Васильовича.

Сусід, до речі, завжди помічав, якщо я зі мною щось було не так. І неодноразово порушував тему про чоловіка, про щось здогадуючись. Я ж завжди жартувала, переконуючи у протилежному.

Увечері, повернувшись додому, я знову побачила розлюченого чоловіка, який цього разу був чомусь мовчазний і не сипав криками та матом.

А вже за десять хвилин я стукала в двері сусідів знизу, боячись, що Андрій поженеться за мною. Виявляється, доки мене не було вдома, він встиг трохи тяпнути.

Перечекавши ніч у сусідів, вранці, доки чоловік спав, я зібрала речі та з’їхала з квартири.

Після цього я ще три місяці постійно змінювала орендовані квартири, тому що Андрій якимось чином знаходив мене. Так, він назвав і закидав повідомленнями, де перепрошував, просив повернутися, а також обіцяв, що такого більше не повториться.

Але я майже за рік, що ми прожили разом, достатньо надивилася і натерпілася. Тому, як би він не чинив опір, ми все-таки розлучилися.

З того моменту минуло вже більше року, а я досі зі страхом згадую той час. Єдине, чому я рада, то це знайомству з сусідами, адже сім’я Олександра Васильовича стала мені як рідною.

КІНЕЦЬ.