– Послухай, твоя мама доросла жінка. Невже вона не розуміє, що таких подарунків ніхто не робить? Та я просто заспокоїти її хотіла. Хто ж міг подумати, що вона за цю ідею зубами вчепиться?

– Синку, як же так? – тихим голосом запитала Лідія Федорівна, – ви ж обіцяли…

Максим чудово знав свою маму і, хоча не бачив її обличчя (вона дзвонила телефоном), чудово зрозумів, наскільки вона приховує роздратування.

– Ти про що, мамо? – Запитав він, щоб відтягнути час.

– А то ти не знаєш? Твоя дружина сама запропонувала, а тепер вдає, що нічого не говорила. А ти, схоже, її підтримуєш замість того, щоб мати захистити…

– Мамо, не перебільшуй…

– Нічого я не перебільшую! – Не витримавши, закричала Лідія Федорівна, – мати скоро на вулиці залишиться, а тобі й діла немає? Виростила синочка на свою голову!

Максим нічого не відповів. Просто вимкнув телефон.

– Мама дзвонила, – доповів він дружині, – свариться..

– Нехай свариться… Не звертай уваги.

– Легко тобі говорити, – буркнув чоловік, – навіщо тільки ти її обнадіяла?

– Послухай, твоя мама доросла жінка. Невже вона не розуміє, що таких подарунків ніхто не робить? Та я просто заспокоїти її хотіла. Хто ж міг подумати, що вона за цю ідею зубами вчепиться?

– Однак треба якось вирішувати проблему, – промовив Максим і вийшов із кімнати…

***

Лідія Федорівна рано овдовіла. Особисте життя влаштовувати не стала, всю себе присвятила сину та дочці.

Важко було самій… Працювала, не покладаючи рук. Намагалася, щоб діти мали все необхідне.

Жили вони у двокімнатній квартирі, яка належала свекрусі Лідії Федорівні.

Поки чоловік був живий, про переоформлення житла подружжя не замислювалося. Та й коли він пішов з життя, нічого не змінилося. Бабуся дуже любила внуків, тому жодних претензій не висовувала.

Однак після того, як її не стало з’ясувалося, що свою квартиру вона заповідала не дітям улюбленого сина, а рідній дочці.

Ну, а та, вступивши у спадок, відразу вказала Лідії Федорівні на двері. Мовляв, іди-но ти, люба, на всі чотири сторони…

Те, що Лідія Федорівна жила в цій квартирі багато років, тут же виростила дітей, її не збентежило. Як і те, що перед нею стояла пенсіонерка, якій просто не було куди йти…

Десь треба було шукати притулок, і Лідія Федорівна попросилася до сина.

Максим із дружиною жили цілком забезпечено, правда за двісті кілометрів. Але жінка похилого віку була готова їхати куди завгодно, аби не залишитися на вулиці.

І ось тут пролунали необережні слова невістки.

Олена запропонувала Лідії Федорівні пожити у її трикімнатній квартирі, яка знаходилась у тому самому місті.

– Незручно якось, – зніяковіла тоді свекруха, – ви ж її здаєте… Я не зможу стільки платити.

– Все зручно. Платитимете комуналку, а потім, щоб ви зовсім не хвилювалися, я квартиру на вас оформлю. Дочку покличете до себе. Економія знову ж таки: їй не доведеться житло винаймати. І потім: раптом вам догляд знадобиться? Вона вас і доходить.

– Ми подумаємо, — сказала свекруха, хоч вже добре знала: вона, звісно, погодиться. А потім квартиру на доньку перепише.

Максим із Оленою приїхали, перевезли матір та сестру в одну квартиру та поїхали.

– А оформлення? – здивовано спитала Лідія Федорівна.
– Трохи згодом… Встигнемо ще, – відповіла невістка…

І все. Більше до цієї розмови вона не поверталася. Дзвонила, питала як справи, як здоров’я, а про квартиру – ні слова.

А Лідія Федорівна чекала, сподівалася… Потім почала злитися… Чи не вимагати…

– Олено, ти ж обіцяла переписати на мене квартиру! Коли це ти зробиш? Чи ти мене обдурила?

– Ну що ви, – миролюбно відповіла невістка, – навіщо мені вас обманювати? Просто це не горить. Житло у вас є. Ніхто вас звідти не жене. Дочка поруч. Не варто так нервувати через дрібниці.

– Через дрібниці? – Лілія Федорівна вже не говорила, а кричала в слухавку, – я ясності хочу! Розумієш? Мені про дочку треба думати! Вона заміж хоче вийти, дітей спланувати. А куди дітей планувати? У нікуди?

– А є за кого заміж виходити? – намагалася Олена змінити тему, але свекруха не зупинялася:

– Ти мені зуби не замовляй! Обіцяла – роби! Скільки можна тягнути?
– Скільки треба! – Не витримала Олена і кинула слухавку …

***

Ось тоді Лілія Федорівна й зателефонувала сину… Все з того ж таки питання.
– Олено, що робити? – спитав Максим, – ну не йти ж у неї на поводі…

– Нічого ми оформлювати не будемо, – твердо відповіла Олена, – з якого дива я повинна дарувати свою квартиру? Нехай і твоїй мамі.

– Тоді навіщо ти їй обіцяла?
– Та кажу ж: заспокоїти хотіла!

– Ну от тепер і пояснюйся з нею сама, – буркнув Максим, – і швидше. Мені вже набридло викручуватися.

І Олена, після довгих роздумів, вирішила сама подзвонити свекрусі. Вибачитись, все пояснити…

Вийшло відверто погано. Лідія Федорівна, вислухавши Олену, прийшла в сказ:

– Та як ти сміла мені брехати?! Безсовісна! Що я скажу дочці? Де житиму?!

– Лідія Федорівно, мила ви наша, вас же ніхто не просить звільняти квартиру, – Олена намагалася говорити максимально спокійно, – живіть скільки потрібно…

– Так? А потім, коли мене не стане, ви доньку надвір викинете?
– Ну… Їй саме час почати перейматися своїм майбутнім…

– Це не твоя справа!
– Ну так, звичайно, – кинула невістка…, – а віддати їй трикімнатну квартиру – саме моя справа.

– Ти обіцяла віддати квартиру мені!

– Лідія Федорівна, ви що, дитина? Так, обіцяла. І що? Я… передумала…

– Ах так! – верескнула свекруха, – тоді я до вас переїду! Тобі страшно цього не хочеться! Ось і будеш мене до останніх днів доглядати! Нікуди не дінешся! А інакше… Інакше Максим тебе покине!

– Не покине, Лідія Федорівно. І доглядати за вами я не буду – у вас є дочка. А якщо ви так поводитиметеся, то я, мабуть, відмовлю вам у житлі. Дуже ви нас дістали…, – твердо сказала це Олена та поклала слухавку…

Більше Лідія Федорівна сину не дзвонить. Тим більше – невістці.

Вони теж про себе не нагадують. Так краще… Спокійніше…

Але при нагоді Лідія Федорівна скаржиться знайомим і незнайомим, що все життя на дітей поклала, а вони, невдячні, її обдурили та кинули напризволяще.

Люди слухають, співчувають і думають: “Бідна, бідна жінка”

КІНЕЦЬ.