Поліна Євгенівна сиділа за кухонним столом, розсіяно перегортаючи сторінки журналу.

Останні кілька днів у її голові нав’язливо крутилися думки про те, як складуться стосунки між її сином Дмитром, і тією самою дівчиною, яку він нещодавно представив сім’ї.

Катерина … Поліні Євгенівні здавалося, що це ім’я звучить, як вирок для неї.

Із самого початку вона була впевнена, що ця дівчина – не пара її синові. Та й взагалі, навіщо йому так рано одружуватися?

Адже Дмитро тільки-но почав будувати кар’єру, йому потрібно зосередитися на роботі, а не витрачати час на сім’ю!

– Мамо! – пролунав голос Дмитра з коридору. – Ми йдемо у кіно, хочеш з нами?

Поліна Євгенівна різко підвелася, відчувши роздратування:

– Ні, дякую. Я краще залишусь удома.

– Тоді я пішов, – гукнув він, і через пару хвилин вхідні двері голосно грюкнули.

Жінка опустила голову і зітхнула. Все було марно. Вона намагалася відмовити Дмитра від цього шлюбу, але він стояв на своєму.

“Що ж, нехай все буде по-твоєму”, – думала вона, підходячи до вікна і дивлячись на вулицю.

Через кілька місяців син повідомив матері про те, що вони з Катериною вирішили одружитися.

Як і очікувалося, Поліна Євгенівна сприйняла цю новину в багнети. Вона рішуче заявила, що не прийде на їхнє весілля.

Попри ці погрози, свято все одно відбулося, щоправда, без участі жінки.

Після цього родичі не спілкувалися. Поліні Євгенівні було боляче бачити сина разом із Катериною, тому вона заявила, що він може зателефонувати матері лише після розлучення з дружиною.

Однак тепер, коли минуло стільки часу, її цікавість стала сильнішою за образу.

Вона вирішила дізнатися, як живе молоде подружжя, і звернулася до своєї старої знайомої, сусідки її сина, Марії, квартира якої знаходилася навпроти квартири молодят.

– Маріє, – сказала Поліна Євгенівна, підійшовши до неї у дворі. – Ти ж, як і раніше, живеш поряд з моїм сином?

– Так, звичайно, – відповіла Марія, здивовано подивившись на жінку. – А що сталося?

– Нічого особливого, просто хочу знати, як там живе мій син. Може, ти бачила щось цікаве? – нервово запитала Поліна Євгенівна.

– Ну, я рідко бачу їх разом. Вони обоє працюють допізна. Іноді до мене заходять сусіди, кажуть усілякі речі.

– Які речі? – зацікавилася Поліна Євгенівна.

– Не знаю, може, нічого серйозного. Просто іноді кажуть, що Катерина приймає гостей, чоловіків, коли її чоловіка немає вдома, – пошепки промовила сусідка.

– Гостей? Чоловіків? – Поліна Євгенівна здивовано підняла брови.

– Так. Кажуть, що чоловіки приходять із пакетами, начебто приносять їй подарунки, явно не дешеві, – загадково відповіла Марія.

Після цих слів жінка відчула, як у ній закипає гнів. Ось воно що! Отже, все-таки ця Катерина не така вже й хороша дружина, якою намагалася здаватися.

– Дякую тобі, Маріє, за інформацію. Якщо побачиш ще щось подібне, будь ласка, повідом мені, а краще сфотографуй її кавалерів. Я не дам їй наставляти роги моєму синові! – зухвало промовила Поліна Євгенівна.

Марія пообіцяла ретельно стежити за тим, хто приходить у гості до Катерини, доки вдома немає Дмитра.

Увечері, наступного дня, Поліна Євгенівна знову зустріла Марію біля під’їзду:

– Маша, – прошепотіла вона, ледве стримуючи хвилювання. – Сьогодні були гості у Каті?

Марія підібгала губи й стверджувально кивнула, загадково посміхнувшись.

– Так, і не один. Цілий день хтось приходив. Я навіть зробила фотографії…

Жінка полізла в кишеню і, витягла свій старенький телефон. Поліна Євгенівна, не чекаючи, доки власниця покаже фотографії, вихопила з її рук телефон.

Відкривши галерею, вона почала дивитися трохи не чіткі фотографії. На них, дійсно, були зафіксовані чоловіки, які входили у квартиру Катерини та Дмитра.

Один з них мав великий рюкзак, інший тримав у руках пакети з продуктами, а третій – букет квітів.

– Добре, Маріє, – тихо сказала Поліна Євгенівна. – Це саме те, що нам потрібне.

Жінка переслала фотографії собі, та подякувала сусідці за допомогу у викритті невістки.

Діставшись парку, Поліна Євгенівна сіла на лавку, і з важливим виглядом зателефонувала синові.

– Діма, – почала вона, намагаючись говорити спокійно. – Мені треба терміново поговорити з тобою.

– Ми кілька років не спілкувалися, і замість “привіт, синку”, ти просиш про розмову! – осудливо зітхнув Дмитро.

З того, як мати продовжувала наполягати на зустрічі, не зважаючи на його слова, чоловік зрозумів, що трапилося щось термінове.

– Послухай, Дімо, – промовила Поліна Євгенівна. – Я дізналася щось важливе про твою дружину. Здається, у неї хтось є… та не один…

– Знову твої припущення, мамо? – засміявся чоловік.

– Ні, ні, – запевнила його мати, й розповіла синові про все, що почула від Марії. – Якщо хочеш, я надішлю тобі фотографії чоловіків твоєї дружини!

– Надішли, – попросив Дмитро, заздалегідь знаючи, що там буде якась нісенітниця.

Поліна Євгенівна вислала синові фотографії, й знову передзвонила з переможним тоном:

– Бачиш цих чоловіків? Вони ходять до твоєї дружини, коли тебе нема вдома!

Дмитро уважно подивився на знімки, а потім, не стримуючись, голосно засміявся у слухавку.

– Мамо, це кур’єри. Вони доставляють продукти, посилки, квіти… Бачиш жовтий наплічник і на ньому “Глово”? Це логотип служби доставлення.

– Кур’єри? Але ваші сусіди кажуть…

– Сусіди – пліткарі, точніше, тітка Марія. Це ж вона вигадала таку дурницю? – Запитав Дмитро. – А ти віриш усьому тому, що вона каже.

Поліна Євгенівна усвідомила, якої помилки припустилася, зателефонувавши синові з цією розмовою.

– Я вже подумав, мамо, що ти заспокоїлася і змирилася з моїм вибором, – приречено сказав Дмитро.

Замість відповіді чи виправдання, вона попрощалася з ним, і поклала слухавку, відчувши себе спустошеною.

Цілий тиждень Поліна Євгенівна розмірковувала над тим, що сталося. Вона зрозуміла, що не мала права контролювати життя свого сина.

Треба було визнати, що Дмитро виріс, і має право обирати свою долю самостійно.

Взявши себе в руки, Поліна Євгенівна зважилася на крок, який, можливо, допоміг би відновити їхні стосунки. Свекруха зателефонувала Катерині:

– Катю, – невпевнено почала вона. – Чи можу я прийти до вас у гості? Хочу перепросити перед тобою та Дімою.

Катерина трохи забарилася з відповіддю, але потім нерішуче відповіла:

– Звичайно, Поліна Євгенівна. Приходьте, ми будемо раді бачити вас.

У найближчий вихідний свекруха прийшла до них із квітами та шоколадним тортом.

Дмитро зустрів свою матір трохи насторожено, але все-таки дозволив увійти. Катерина посміхнулася, та запросила Поліну Євгенівну на кухню.

– Дякую, що прийшли, – сказала невістка, розливаючи зелений пахучий чай по кухлях.

– Я прийшла перепросити. Вибачте мені обоє, – тихо промовила вона. – Я не мала рації. Я мала поважати твій вибір, Дімо. А в тебе, Катю, перепрошую за те, що сумнівалася у твоїй чесності.

Дмитро та Катерина переглянулися, потім чоловік підійшов до матері, та обійняв її за плечі:

– Я радий, що ти нарешті це зрозуміла.

Поліна Євгенівна відчула, як багаторічний вантаж образ упав з її плечей. Вона нарешті усвідомила, що щастя її сина важливіше за все інше. З того часу свекруха більше ніколи не намагалася втручатися в життя свого сина.

КІНЕЦЬ.