Свого рідного батька Світлана практично не пам’ятала – він пішов із сім’ї, коли їй було п’ять років.

Останніми її спогадами про цю людину було те, як вона обережно виглядала зі своєї кімнати до передпокою, де голосно лаялися дорослі: мама, тато і бабуся.

Мама і бабуся кричали на батька, а він квапливо одягався і ніяк не міг потрапити в рукава куртки. Нарешті він теж щось вигукнув, схопив велику облізлу валізу, що стояла біля дверей, і вийшов з квартири.

Більше Світлана його не бачила.

Пізніше, коли дівчинка вже навчалася у школі, вона дізналася, чому батько пішов з дому. Виявляється, того дня мама дізналася, що у батька інша жінка.

Вони зустрічаються вже дуже давно, і та жінка навіть має від нього сина, який всього на два роки молодший за Світлану.

Після розлучення батько платив аліменти, але дуже мізерні. Євгенія – так звали нову дружину батька – теж подала на аліменти для свого сина, щоб у другій родині було більше грошей.

Чи залишилася в душі Світлани образа на батька? Звісно, ​​залишилася. І навіть не через гроші, яких йому було шкода для неї.

Дівчинку дуже ображало те, що батько наче викреслив її зі свого життя. Вони жили в одному місті, але в різних його кінцях, але все ж таки не так далеко, щоб не знайти часу відвідати дочку.

Спочатку Світлана думала, що це мама не дозволяє йому приходити до них, але одного разу, напередодні свого дня народження, вона почула, як мама дзвонить батькові:

– Колю, не хочеш приходити, то ти хоча б подзвони завтра Свєті, привітай її з днем ​​народження. Тобі що, важко?

– Це все-таки твоя рідна дочка. Я не натякаю тобі на жодний подарунок, але просто на словах ти можеш її привітати?

Наступного дня Світлана чекала на дзвінок батька, але він так і не зателефонував. І вона припинила чекати.

Тим більше, що незабаром у їхньому будинку з’явився дядько Семен. Спочатку він просто приходив до них у гості.

Завжди з квітами та подарунками, а одного разу мама сіла навпроти Світлани, та запитала, чи не буде та проти, якщо дядько Семен житиме з ними.

Світлані було вже одинадцять, і вона розуміла, що її мати ще молода жінка, що вона хоче вийти заміж і бути щасливою.

За кілька днів дядько Семен переїхав до них. Після цього атмосфера у квартирі якось змінилася. Мама почала більше посміхатися, бабуся, коли приходила до них у гості, більше не згадувала про першого чоловіка своєї доньки й не лаяла його.

Якось поступово у них з’явилася традиція сімейних вечер, де кожний розповідав, що в нього сталося за день – гарного та не дуже.

З’ясувалося, що Семен класно розуміється на математиці, і тепер, якщо у Світлани траплялися труднощі із завданням, їй було до кого звернутися по допомогу.

А через рік у них з’явився Дмитрик – улюблений молодший братик Світлани.

Ще до його появи подружка Світлани лякала її:

– Ось буде у них своє маля, і вони всі про тебе забудуть. Пам’ятаєш, коли мати Юлі вдруге вийшла заміж і майже відразу їй братика подарувала?

– І де тепер Юлька? Її до бабусі відправили – сказали, що квартира маленька, а дрібному потрібна окрема кімната.

Але нічого такого не сталося. Коли мама з Дмитриком повернулися з лікарні, дядько Семен сказав:

– Ну, тепер у нас все, як у людей: є і донька, і синочок.

Саме того дня дядько Семен запропонував Світлані називати його татом. І він був їй справжнім батьком.

Минув час. Дмитро вже навчався у школі, а Світлана – в університеті.

Якось, наприкінці літа, дівчина прийшла до бабусі, щоб допомогти їй вимити вікна. У бабусі був ввімкнений ноутбук.

– Світланко, йди подивися, твій татко фотографії синка виставив.

– Якого синка? – Не зрозуміла Світлана.

– Так Артема! Дивись, пише: “Мій спадкоємець – студент першого курсу університету”! А те, що ти вже на третій курс перейшла, він не знає, – сказала бабуся.

– Ну й добре, – відповіла онука.

– Я його взагалі за батька не вважаю і життям його не цікавлюсь.

А у вересні у коридорі університету до Світлани підійшов хлопець, схожий на того, кого їй показувала бабуся на сторінці батька у соціальних мережах.

– Як я зрозумів, ми з тобою родичі, – посміхаючись, сказав він.

– Ти не ображаєшся, що я в тебе батька забрав? Важке та бідне дитинство без татуся? А я Артем. Не бажаєш з молодшим братом познайомитися?

– Доброго дня, Артеме. А ти знаєш, у мене є батько. І молодший брат теж є – тільки він ще у школі вчиться.

– І дитинство в мене було щасливе. Тож, немає жодних причин на тебе ображатись. Але мати нову рідню, у мене теж бажання немає.

– Бач, яка ти! Ну, як знаєш, – сказав Артем і пішов.

Більше вони не спілкувалися, але Світлана чула, що вчиться хлопець не дуже добре. У нього з’явилося два приятелі – такі ж ледарі, як і він, і вони разом прогулюють заняття.

У першу сесію Артем не зумів скласти з першого разу жодного іспиту. Його збиралися відрахувати, попри те, що за його навчання батьки платили. Батько прийшов до університету, обійшов кілька кабінетів, і Артему дозволили перездати іспити.

Під час своїх візитів у деканат, батько кілька разів проходив повз Світлану, але так її й не впізнав.

У другому семестрі Артем з’являвся на заняття майже кожен день.

– Світлано, твій родич хвалився, що батько обіцяв купити йому мотоцикл, якщо він здасть літню сесію без хвостів, – розповів дівчині один із хлопців її групи.

– Хоч мерседес хай купують, – відповіла Світлана.

У неї так і не з’явилося бажання ближче познайомитися з Артемом.

Минуло ще три роки. Світлана вже закінчила університет та знайшла роботу. Вона захотіла жити окремо і Семен оформив на неї свою однокімнатну квартиру, яку вони до цього здавали.

Батьки допомогли дівчині зробити ремонт, замінили деякі меблі, і Світлана розпочала самостійне життя. Ні про Артема, ні про його родину вона нічого не чула.

І уявіть, як здивувалася дівчина, коли, повертаючись із роботи, побачила біля під’їзду свого батька. Ні, не Семена, а Миколу! Він сидів на лавці і явно на когось чекав.

– Доброго дня, доню! – Сказав чоловік.

– Здрастуйте, – відповіла Світлана і пройшла повз.

– Почекай, Світлано! Поговорити треба, – зупинив він її.

– Про що мені з вами розмовляти?

– Я таки твій батько!

– Батько? Мабуть, із днем ​​народження мене вирішили привітати? Так він не сьогодні, а за два місяці. Приходьте пізніше, – сказала Світлана.

– Послухай, невже тобі ніколи не хотілося з рідним батьком поговорити?

– Хотілося. Дуже хотілося. Але вам було ніколи! Ви ж могли приїжджати до мене хоча б раз на місяць! Бувало, напередодні дня народження лежу в ліжку та мрію, що завтра вранці першим мене привітає тато.

– Зателефонує та скаже: «З днем ​​народження, дочко»! Але ніхто не дзвонив. Тож немає у вас доньки! Є син – ось із ним і розмовляйте!

– Немає сина. Артем на мотоциклі потрапив в дорожню пригоду – не вижив. Місяць тому. Ти тепер у мене одна лишилася.

Світлана, яка вже збиралася відчинити двері, зупинилася.

– Співчуваю. Я не знала. Але це справи не змінює. У мене є сім’я: мама, тато та молодший брат. А ви мені ніхто, і я вам нічого не винна! Ми не родичі – ви самі так вирішили, – сказала Світлана й увійшла до під’їзду.

Дівчина підійнялася до своєї квартири, переодяглася, пройшла на кухню, поставила чайник і приготувала вечерю.

Вечір вона провела за читанням детектива, а о пів на одинадцяту, як завжди, лягла спати.

Новина про Артема, яку повідомив їй батько, була неприємною. Але Світлана не відчувала ні горя, ні втрати. Тільки співчуття, як і до будь-якої людини – не більше…

Слушно вчинила донька, чи перегнула палицю? Він же батько… Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.