— Послухай мене! Я переїжджаю до вас жити! У мене проблеми з житлом! А ти — дружина мого сина, якого не стало, — нахабно заявила мені свекруха.

— Аню, як ти там? — голос мами в телефоні звучав стомлено, — Я хвилююсь.

Я дивилась на обдертий стіл, на якому стояла чашка з охололим чаєм. Пальці тремтіли.

— Нормально, мамо. Ми з Сергійком тримаємось.

Це була брехня. Я не трималась — я буквально розпадалась зсередини. Чіплялась за життя, дряпала темряву самотності, хапалась за підвіконня, за дитячий голос, за день, що минає. Я трималась за Сергійка, як за останній сенс, як за рятівний круг у розбурханому океані.

Вдень — усміхалась йому, вела за собою, годувала, гладила, дихала. А вночі, коли він засинав, сідала на підлогу й довго плакала. Усередині було глухо й темно, наче в шахті без світла й виходу. Я не жила — я виживала. На автопілоті. На інерції. На любові, яку вже не мала кому віддати.

Після того, як чоловік пішов у вічність, минуло дев’ять місяців. Дев’ять довгих, випалених зсередини місяців. Не зателефонував. Не написав. Не переступив поріг, як завжди — з втомленою усмішкою й шаркаючою ходою, з тим звичним: «Ну що, мої рідні, як день минув?»

Світ перестав бути кольоровим. Не те щоб барви зникли — вони наче вицвіли. Як старе покривало, що роками висіло на балконі. Все стало сірим, змитим, тьмяним — як вода в калюжі після дощу. Навіть дитячий сміх Сергійка — колись дзвінкий, іскристий, мов краплі фонтану — тепер лунав, наче відлуння у пустому домі, де давно облетіли шпалери, а ехо стало єдиним мешканцем.

Я жила на інерції. Вставала, годувала, одягала, мила — машинально, без внутрішнього звуку. Трималась на ліках і каві, просто не впасти. Іноді сідала на підлогу посеред кухні, притискаючись спиною до холодної шафи, й просто дивилась у порожнечу.

Годинник цокав, чай холонув, дитина гралася у кімнаті — а я сиділа й згадувала. Але мама цього не знала. Мамі я казала: «Тримаємось».

Сергійкові було п’ять. Він часто підходив до мене, коли я думала, що тримаюсь. Клав долоньку — теплу, маленьку, трепетну — на мою щоку або руку й шепотів:

— Мамо, не сумуй. Я тут.

І тоді я відчувала, як усе всередині починає відтавати. Наче його слова були тим останнім місточком, що тримав мене на краю прірви. Я кивала й витирала сльози так, щоб він не помітив.

Грошей ледь вистачало на найнеобхідніше: гречку, молоко, дешеве масло. Про фрукти, іграшки чи нове взуття для Сергійка я навіть не мріяла. Все йшло на кредит за квартиру. Працювати було важко, хоч синок ходив у дитячий садок. Сил просто не було. Я ледве трималася на ногах.

Друзі зникли майже одразу — ніби їх змело вітром. Ніхто не дзвонив. Ніхто не приходив. У кожного — свої справи. Залишилася лише мама. Але в неї — пенсія, тиск, кіт. Я не хотіла її турбувати. Хоча хотіла розплакатись, як у дитинстві, і почути: «Цить, доню, все буде добре». Але я мовчала. Бо мамі й так було важко у своїх проблемах.

І тут — вона. Марина Федорівна. Жінка з кам’яним обличчям і вічно стиснутими губами, мати Віталика — мого чоловіка, якого не стало. Її поява була схожою на раптовий порив крижаного вітру — неприємний, колючий, такий, що хочеться втягнути голову в плечі. Я вже й забула, як вона виглядає, але її образ вкарбувався у пам’ять, як запах дешевого одеколону в тісному автобусі.

Ми майже не спілкувалися — не тому, що не хотіли, а тому, що не могли. Як дві планети, що обертаються по різних орбітах без єдиної точки дотику. Після весілля тримали нейтралітет заради Віталика: вона прикидалася привітною, я удавала повагу.

Але все зруйнувалося після появи Сергійка. Вона зняла маску — і понеслося. Кожен візит супроводжувався зауваженнями: «Він голодний, очі запалі», «ти не так ложку тримаєш», «пелюшки не ті, а підгузки — суцільна хімія». Я ніби щодня складала іспит на материнство перед вічною контролеркою.

У її очах син залишався її власністю. Син — її. А я? Так, прикра випадковість. А онук… онук для неї був компенсацією. Територією впливу. Він був її. Бо прізвище її. Бо «в нашому роду завжди сильні хлопці». Бо «ти все зіпсуєш, якщо сама виховуватимеш».

І я віддалилася. Тихо. Без сварок. Просто збудувала стіну, щоб не розсипатись.

Після того, як Віталіка не стало, вона зникла. Ні дзвінка, ні візиту. Тільки через дев’ять місяців подзвонила:

— Аню, привіт, — голос холодний, як листопадовий дощ. — Я от подумала. У мене проблеми з житлом. Переїду до вас на деякий час.

— До… нас?

— А що? Сергійко — мій онук. А ти — дружина мого сина. До того ж у тебе є квартира. А в мене зараз дуже складна ситуація.

Я не знала, що відповісти. Всередині все стиснулося.

— У мене однокімнатна квартира. І… взагалі, Марино Федорівно, ми не спілкувалися майже рік.

— От і привід почати. У тебе дитина — допомога не завадить. Я ж тимчасово. Місяці на три. Ну, пів року максимум. Поки не вирішу з житлом.

— Але ж у вас була квартира?

Вона замовкла. Потім відрізала:

— Продала. Борги. Це не твоя справа. Виїжджаю через два дні.

— Ні. Не приїжджайте. У мене немає місця.

Вона засміялась.

— Мила моя, я вже купила квиток. Ми — сім’я. Доведеться ужитися.

Я кинула слухавку. А серце билося, наче хтось із середини стукав кулаком.

Марина Федорівна приїхала, як і обіцяла, на третій день вранці — точно за розкладом, ніби це було не раптове вторгнення в моє життя, а заздалегідь спланована ситуація. Я почула, як задзеленчав домофон, і не підійшла одразу — стояла в коридорі, вчепившись у дверний косяк, як у рятівну паличку. Усередині все обірвалося, як шнур із розетки. Я вже знала — це вона. Цей звук не сплутаєш ні з чим: короткі, наполегливі, владні дзвінки, ніби вона тиснула не на кнопку, а мені на серце.

Дихати стало важко. Холодні мурахи пробігли спиною, долоні зросилися потом. Усе тіло зжалося в клубок від передчуття, що у мій крихкий, ледь зліплений світ от-от вдереться щось велике, чужорідне й неминуче. Я знала — з цього моменту все зміниться. І навряд чи на краще.

З порога жінка увійшла — ніби до себе додому. З валізою на коліщатах, з пакетом з аптеки й поглядом, яким можна було заварювати чайник.

— Ну що, Анно, де кімната? — спитала вона так, ніби ми були готель.

— У нас немає зайвої кімнати, Марино Федорівно, — я трималась спокійно. — У нас одна спальня, Сергійко спить зі мною.

— Ну от і утрьох вмістимося. Чого ти на мене так дивишся? Не на вулиці ж живеш.

Сергійко вийшов з кімнати, тримаючись за мій халат. Дивився на бабусю й мовчав.

— Ой, який же він став… Підріс. Не впізнає бабусю. А я ж як за тобою сумувала, мій солоденький. Іди, обійму!

Він не зрушив з місця. Ще міцніше притулився до мене. Марина Федорівна насупилась.

— Що ти йому наговорила?

Я не відповіла. Слова застрягли десь глибоко, ні вдихнути, ні видихнути. Усередині все стиснулося, як перед бурею: повітря у квартирі стало густим та липким. В серці щось шкреблося, виривалося назовні — суміш обурення й безсилля.

Я знала — вона не поїде. Не тому, що нікуди. А тому, що прийшла не тимчасово. Вона прийшла вчепитися. Вкоренитися.

Вплестися в наш побут, у наше повітря, у наш спокій. Вона прийшла зайняти чуже місце, як вода просочується в тріщини фундаменту й роз’їдає дім зсередини. Повільно. Настирливо. Неминуче. І нічого — ні вмовляння, ні ввічливість, ні навіть крик — не зупинить її.

Перші дні минули в дивній тиші. Марина Федорівна господарювала з виглядом переможця. Мила посуд гучно, з гуркотом, ніби змивала не тарілки, а мою присутність. Двері зачиняла з такою силою, що тремтіли шибки. Говорила голосно, ніби на сцені, так, щоб чули навіть сусіди.

Сергійко став замкненим. Він більше не бігав по кімнаті, не сміявся, не шепотів мені свої фантазії. Інколи він прокидався вночі й просив тримати його за руку. Іноді ховався в шафі, щойно чув кроки Марини Федорівни. Я знала — ми обидва починаємо в’янути під її присутністю, як квіти під чавунною кришкою.

Вона безперестанку говорила. Про те, що «жінка має бути сильною. Про те, як Віталик не схвалив би мого стану. Її фрази — це були голки, точні, дошкульні, вкинуті під виглядом турботи:

— Я б на твоєму місці вже давно вийшла на роботу. Скільки можна вдома сидіти? Молода, руки-ноги цілі. Чого ти вдома сидиш?

— А Віталик би на тебе глянув — і пішов би. Він таких не любив.

Я слухала, ледь стримуючись. Жила на межі — ніби ходила по тонкій кризі: крок вліво, крок вправо — і все трісне. Та все ж мовчала, бо Сергійкові й так вистачало. Бо сама була надто слабка, щоб боротися.

Одного дня все змінилося. Це сталося на кухні. Вона знову дорікала мені за обід — що «макарони клейкі», що «м’ясо жорстке». Я стояла біля плити, помішуючи суп, а у вухах дзвеніло від напруги. Здавалося, якщо вона скаже ще хоч слово — я не витримаю. Я дивилася на Сергійка, який сидів за столом, з опущеними плечима, і мляво колупав ложкою тарілку.

— Чого мовчиш? — підійшла Марина Федорівна впритул. — Образилася? Чи думаєш, що все ідеально? Знаєш, Анно, ти мені нагадуєш порожню банку. Наче є — а всередині нічого.

Я різко розвернулася. Ложка впала з рук, глухо вдарившись об підлогу. Ми зустрілися поглядами. Моє обличчя горіло.

— Геть із моєї кухні, — сказала я тихо. Дуже тихо. Але голос тремтів від обурення.

Вона застигла. А потім хмикнула:

— Ага, ось як? Уже й голос подаєш? Нарешті. А то я думала — зовсім ти ніяка. Ні дружина, ні мати, ні господиня.

Я підійшла ближче. Так близько, що відчула запах її парфумів.

— Я ні для кого більше не буду зручною мішенню, — сказала я рівно. — Ви не господиня в цьому домі. І ніколи нею не були. Збирайте речі. Сьогодні ж.

Вона підняла брови:

— Ой, ти глянь, яка рішуча! А куди я піду, цікаво?
— Це вже не моя проблема, — відповіла я. — Ви доросла жінка. І самі казали, що сильна. От і дійте. Але не тут. Не з нами.

Марина Федорівна мовчала. Може, не чекала такого від мене. Може, вирішила, що я назавжди зламана. А я… я нарешті побачила, що тримаюся.

Вона пішла наступного дня. З гупанням дверей, образами, скаргами, що я невдячна. Але мені було байдуже. Я закрила за нею двері й довго стояла, спираючись на них спиною, мов витискаючи з дому останні залишки холоду. А потім — вперше за багато часу — видихнула.

Сергійко підійшов, обійняв мене й прошепотів:

— Мамо, тепер ми самі?

— Самі, — відповіла я, обіймаючи його. — І цього разу — по-справжньому.

Відтоді справи йшли по-різному. Не завжди легко. Бували дні, коли хотілося знову закутатись у ковдру й не вставати. Але я встала. Почала шукати віддалену роботу. Влаштувалася бухгалтеркою в невелику компанію. Роботи було мало, як і грошей, тому взяла ще підробіток. Поки Сергійко був у дитячому садку, я виходила в офіс в іншу компанію. На пів дня. Нарешті, я відчула, що живу й дихаю вільно.

Коли я бачила, як Сергійко знову сміється, коли він приносив мені малюнки й казав: «Це ти, мамо, в майбутньому — найщасливіша», я вірила: так і буде.

Бо я встояла. Я відстояла своє життя.

Джерело