— Послухай мене, доню! Ми з твоїм вітчимом вирішили розширюватися і взяти іпотеку! Щомісячні платежі — на тобі! — несподівано заявила мені мама.

Саша знову поправила комір своєї старої, вигорілої футболки, вбраної в плями фарби. Вона за день стала схожа на полотно, поцятковане всіма відтінками сірого і бежевого. Тканина липла до тіла, а волосся вибивалося з недбалого хвоста, прилипаючи до чола. Вона витерла лице тильною стороною долоні, розмазуючи фарбу і пил, змішані з потом. У кімнаті стояв густий запах свіжозмішаної ґрунтовки, який немов в’їдався у ніс.

Вікно було трохи відчинене, але протягу бракувало. З підвіконня капала вода — залишки після миття, коли вона в поспіху кинула ганчірку, забувши її віджати. Підлога була в розводах, а пензлі в банці почали вже підсихати.

Переїзд вдало завершили минулого тижня, але ремонт ще не зробили. Здавалося, він не хотів відпускати — то розетка не там, то шов пішов криво, то фарба лігла плямами. Здавалося, стіни протестують проти чужого присутності, і Саша відчувала це майже фізично.

— Тимофій, ти швабру бачив? Я зранку не можу знайти! — крикнула вона з кухні.

— А ти у ванній дивилася? Я її вчора туди засунув, коли віники ховав! — почувся голос чоловіка з дальньої кімнати.

Саша усміхнулася: «Засунув» — це в стилі чоловіка. Все, що не вміщується на очах, для нього автоматично зникає з цієї планети.

Вони нарешті переїхали у власну квартиру — ту саму, яку не раз обговорювали ввечері, уявляючи стіни, полиці, вікно з квітами і тишу без сусідів за тонкою стіною. Чотири довгі роки орендованих кутків змінювали один одного: колись жили у жінки з котами, у якої в квартирі пахло старим чайником, потім — з молодятами, у яких ночами не вщухала музика. Гуртожиток був окремою історією: битий посуд, вічно зайнята кухня і крики в коридорі. Вони звикли спати в обіймах не стільки від любові, скільки від холоду і страху, що завтра знову доведеться шукати нове місце.

Кожна відкладена купюра була як цеглинка у фундамент їхнього майбутнього. Спочатку стипендії — по сто, по двісті гривень. Потім зарплати — Тимофій підробляв монтажником, Саша брала переклади по ночах. Вони економили навіть на дрібницях: кава у паперовому стаканчику стала розкішшю, а похід у кафе — подією на місяць.

Іноді, сидячи в маршрутці серед чужих сумок, Саша думала: «А може, все це даремно? Може, не збудеться?» Але тепер вони стояли у своїй квартирі. Мрія, колись невидима, тепер мала стіни, вікна і запах свіжої фарби. І в цій реальності було щось хвилююче крихке — ніби надто красиве, щоб бути правдою.

А тут ще й — біла кухня, поки що пахне новизною. Вітальня, де ще лежали згорнуті килими. І спальня, в якій вночі гудів холодильник, ніби перевіряючи їх на міцність.

Увечері суботи мали прийти батьки. Це для Саші було не просто зустріччю, а випробуванням. Вона хвилювалася, що щось піде не так. Як завжди. Це було наче за сценарієм, у якому вона, Саша, — вічно не така, незважаючи на всі успіхи.

І зараз, серед запаху фарби, нових пледів і чистих підлог, вона почувалася, ніби перед іспитом, де результат уже відомий: «незадовільно». Навіть чоловік помітив, як вона теребить край подушки і знову й знову перекладає прибори на столі. І хоча він нічого не сказав, жінка відчувала його мовчазну підтримку.

— Сашо, ти впевнена, що хочеш запросити всіх одразу? — спитав Тимофій, поки вони пили чай, сидячи на підлозі і спираючись на стіни.

— Так. Хочу, щоб все було чесно. Щоб усі побачили, як ми живемо. Ми ж старалися. Ми це зробили. Нехай прийдуть твої і мої батьки одночасно.

Чоловік кивнув, але обличчя його було невпевненим. Він знав, що сім’я Саші — це окремий всесвіт.

О шостій вечора двері скрипнули, ніби самі не хотіли відчинятися назустріч тому, що на них чекало. У коридорі майже одночасно з’явилися дві пари взуття — чоловіча і жіноча, одна акуратно поставлена, інша ніби кинута поспіхом. Почався запах дорогих парфумів, змішаний з холодним березневим повітрям.

Теплий, обволікаючий голос свекрухи звучав заспокійливо, мов ковдра після важкого дня:

— Який у вас гарний передпокій! Сашо, ти все сама придумала?

— Із дизайнером, — усміхнулася жінка й вийшла назустріч.

Тимофій обійняв маму, потиснув руку батькові. За ними зайшла її мама — Олена Павлівна, сухорлява жінка у сірому піджаку, вітчим Олексій Сергійович і сестра Карина, в окулярах із важкою оправою і з перекошеним виразом обличчя.

— Ну ось ви й тут, — сказала Саша і простягнула руку матері.

— Нарешті, — видихнула та. — Ми з Кариною мало не заблукали. Який тут під’їзд дивний. Все сіре, похмуре. Незатишно.

— Мамо, під’їзд як під’їзд. У ньому не живуть.

— Ну не знаю, я б вибрала щось яскравіше. А ще цей запах фарби… голова вже кружиться.

Поки всі знімали взуття і сідали, Саша вже знала — вечір обіцяє бути важким. На кухні, накриваючи на стіл, вона чула, як свекор захоплено хвалив дерев’яний стіл:

— Оце річ! Прямо як зі старих добрих часів. Живе дерево!

А тим часом мама:

— Що це за колір стін? Ти серйозно? Цей колір тисне.

Карина додала:

— А ще ці подушки… Ти сама їх вибирала? Саша, чесно. Їх ніби на дачі у бабусі знайшли.

Тимофій намагався змінити тему:

— А ви пам’ятаєте, як у Кари в кімнаті були шпалери з кошенятами? Саша вперше зайшла і не стрималася від сміху.

Каріна обурилася:

— Ну то було в дитинстві. А ось у тебе і зараз смак такий… сміливий.

Саша зібрала салат, стиснула пальці на виделці і змусила себе усміхнутися. За столом вона сіла між чоловіком і його мамою, намагаючись ловити добрі погляди, наче рятівні маяки.

— А ви газ перевіряли? — раптом заговорив вітчим, Олексій Сергійович. — Тут газ небезпечний, у новобудовах тяга слабка.

— Все перевірили при прийманні. І вентиляція, і витяжка, і датчики стоять, — спокійно відповів Тимофій.

— Ага. Ну-ну. Потім читаєш, різні історії, адже повірив будівельникам.

Олена Павлівна змінила тему, але лише щоб повернутися до критики:

— А ця люстра… Саша, ти впевнена, що вона не перекошена? Я дивлюся, вона якось дивно висить. І пилу вже зверху.

— Ми повісили її вчора ввечері, — втомлено відповіла Саша. — Ще не встигли до всього дістатися.
Саша відчула, як у середині наростає тяжкість.

Після вечері Карина пішла у ванну, а Олена Павлівна влаштувалася у кріслі.

— Квартира, звичайно, невелика. Але якщо для початку — зійде. Хоча я б, звісно, зробила ремонт інакше. Особливо кухню. Така… похмура.

Саша дивилася в підлогу.

— Я робила так, як хотіла. Я тут живу. Мені має бути затишно.

— Ну, затишок — річ суб’єктивна. Але ти ж сама знаєш, у тебе смак — специфічний. Я кажу це як мати. З турботи.

— Дякую за турботу, мамо, — Саша нарешті підняла погляд. — Але я не просила.

Тимофій стиснув її руку під столом. Свекруха м’яко посміхнулася, явно намагаючись якось підтримати мовчанням.

А свекор тим часом знову заговорив:

— А давайте за дім вип’ємо! Нехай цей буде повною чашею. А що до ремонту — все з часом підправиться. Головне — любов у стінах.

І Саша раптом відчула, як сльози підступають до горла.

Вона вийшла на балкон. Відчинила вікно. Глибоко вдихнула. Внизу шуміла вулиця, машини їздили туди-сюди, як і люди, як і емоції. І все ж — вона знала: тепер у неї є справжній дім. І своя сім’я. Справжня.

Наступного ранку Саша прокинулася раніше, ніж зазвичай. Сонячні промені прорізали жалюзі, лягаючи смужками на білосніжне простирадло. Чоловік ще спав, тихо посапуючи у подушку. Вона лежала, вдивляючись у стелю, й відчувала, як десь глибоко всередині, там, де ховаються витіснені спогади, вона згадувала дитинство.

І саме в ту мить, коли, здавалося, світ на мить завмер і дав їй перепочити, — пролунав дзвінок. На екрані — «Мама».

Саша на секунду закрила очі. Усередині щось стиснулося. Але вона взяла слухавку.

— Алло.

— Послухай мене, доню! Ми з твоїм вітчимом вирішили розширюватися і взяти іпотеку! Щомісячні платежі — на тобі! — несподівано заявила мені мама, ніби продовжувала вчорашню розмову про пил на люстрі. Без привітання. Без зайвих емоцій.

— Що? — Саша сіла ошелешена.

— Я не зовсім розумію… Як це — «на мені»?

— Все просто, — в голосі матері з’явилася та сама інтонація, знайома ще з дитинства, коли прохання були наказом. — У тебе хороша робота, чоловік гарно заробляє, квартира вже є. А нам теж треба покращувати умови. Хрущовка нам не підходить. Тим паче Карині потрібна окрема кімната. Тож ми з твоїм вітчимом підшукали варіант — світлу двушку. Але з першочерговим внеском складно. Ну а далі… оформимо іпотеку, а ти платитимеш.

Саша мовчала. Їй навіть дихати стало важко.

— Мамо, ти взагалі чуєш, що говориш?

— Чую. І знаю, що правильно говорю. Це ж не назавжди! Просто доки нам не стане легше. Ти ж не з бідної сім’ї, зрештою!

— Я з сім’ї, де мені відмовляли у фломастерах, бо «немає грошей». А тепер — я маю платити за ваше нове житло?

— Ну не ти одна, Карина теж, може, щось підкине. Але ти ж старша. І маєш більше розуміння. Це обов’язок, доню.

Саша стиснула руки. Вона навіть не одразу зрозуміла, що вже стоїть у середині кухні, босоніж на холодній плитці. Порожня чашка впала в раковину з глухим звуком.

— Мамо, я нічого вам не винна. Ти роками повторювала мені, що я тягар. Що я зіпсувала тобі життя. А тепер — повинна тебе рятувати? Чому?

На тому кінці — пауза. Потім сухо:

— Бо я тебе виростила.

— Ні. Тепер я живу своїм життям. І воно — не для того, щоб закривати ваші кредити.

— Тобі ще повернеться це все! — обурилася мати. — Подивимось, коли життя тебе притисне, хто тобі руку подасть!

— Я сама собі подам. Як завжди, — відповіла Саша і натиснула «завершити виклик».

Вона стояла посеред кухні, спиною до вікна. Долоні тремтіли. Але усередині — тиша. Несподівана. Спокійна.

— Все гаразд? — Тимофій зайшов тихо, ще в домашній футболці, з розпатланим волоссям. Він глянув на неї — і зупинився. — Мама?

Саша кивнула.

— Знаєш… вона щойно попросила, щоб я оплачувала їхню іпотеку. На нову квартиру. Щоб Карині було просторо. А вітчиму — зручно з посудомийкою.

Тимофій знизив плечима:

— Ну звісно. А чого б не попросити? Дочка ж — банк. Безвідсотковий.

Саша раптом розсміялася. Легко. Голосно. По-справжньому. Вперше за довгий час.

— А знаєш… я тільки зараз усвідомила, що все. Що я можу сказати “ні” — і це буде правильно. І світ не зруйнується.

— Світ тільки починається, — усміхнувся чоловік.

Жінка знала: цей дім — не ілюзія. Це її вибір. І ніхто не має права нав’язувати сюди борги з минулого. Тут не буде щомісячних платежів за чуже минуле. Тут буде тільки те, що будується з любові. І за власним бажанням.

Хочете, я можу об’єднати весь текст в одну завершену історію для читання чи публікації?

Джерело