— Що, знову Нюра ганяє своїх? — донеслося з-за рогу.

— Та які ж вони «свої»? Ясно, що чужі, вдалися в батьків! Чуєш, як кричить на все село? — перемовлялися жінки.

З будинку навпроти лунали гучні вигуки: — Де ж ви так забруднилися, га?! От же ж негідники, не настачишся на вас! А ти чого сховалася? Вже така доросла, а все ухиляєшся…

— Ох і лупить вона Василевих дітей, — пліткували баби біля криниці.

— Ох і лупить, ну справжня командирша Нюрка!

— А Василь що?

— А коли йому? Зранку-раненько поїхав, затемна повернувся. Та й що з нього взяти? Він на роботі, а на Нюрці все господарство та діти. До того ж, не свої діти. Та й рідних у неї нема… От же ж ухопилася за Василя-вдівця, думала, Бог своїх діток дасть, а воно он як вийшло.

Ганна з молодих літ була працьовитою дівкою. У важкі часи вона працювала нарівні з чоловіками, яких у селі лишилося зовсім обмаль.

Василь мешкав із дружиною, сином та донькою, а через рік на світ з’явився ще й наймолодший. А ще за два роки дружини не стало.

Залишившись сам на сам із трьома дітьми, Василь, тихий і роботящий чоловік, зовсім розгубився. Діти дивилися на нього перелякано і все зазирали до кімнатки, де ще недавно лежала хвора матір…

Намовили Василя посвататися до Ганни, яка вже засиділася в дівках. Поруч із худим Василем Ганна виглядала повною протилежністю: якась вона пухка, пишна, чи що.

Її мати, зітхнувши й перехрестившись, сказала, що іншого й годі чекати. А щоб не вікувати одній, краще вже за Василя — він чоловік добрий. А діти… діти виростуть.

Ось уже старші Василеві діти до школи закінчують. Старший Федька — розумний, мовчазний, але працьовитий хлопець. Відмовчується, коли Ганна сварить за навчання. Сама ж вона тоді толком не вчилася, часи такі були, тож по складах лише читає, та в голові невеличкі числа складає.

— Ледарювати надумав? — лається Нюра.

— А уроки хто ж робитиме?
— Уже зробив, можу показати.

Нюра в шкільних завданнях не тямила, тому перевіряти не бралася. На слово вірила. — Іди в сараї прибери! — командувала вона.

— Алко, де тебе носить? — кричала вона на Федькову сестру.

Алка тим часом загралася на пустирі, забувши про гусенят. І вантажівка, що мчала селом на швидкості, так і врізалася в гусей. Ох, і дісталося Алці. Шмагала її Нюра старою мотузкою, а потім і чоловіковим ременем. Аллі, звісно, було боляче.

Але й гусенят теж шкода було. Вона знала й розуміла, яка то праця — виростити їх. Адже довірила Нюра їй гусенят, наказавши не відходити, а вона побігла гратися з дівчатами…

Молодший Юрко — той взагалі шибеник, на нього одягу не напасешся, вічно в дірявому приходив. Видасть йому Нюра по перше число, а він кричить, тікає, ховається.

А ввечері знову вся сім’я в зборі. Батько за столом, діти поруч, і на столі вечеря, приготована Ганною.

І щойно всі ляжуть спати, вона сідає до лампи й штопає дитячий одяг, якого тоді на всіх не вистачало. А вранці — чисте — візьміть, будь ласка, тільки не рвіть, небожата такі.

Першим з дому поїхав Федька. Нюра перед від’їздом притихла, сиділа, поглядаючи на нього, шукала слова, як би правильно сказати. – Ти ось що, Федоре, вчися там… і їж добре, не голодуй.

Ми з батьком допоможемо. Спочатку ти своє навчання «годуєш», а потім професія тебе годуватиме.

Василь усміхався. – Ага, дивись, “проХвесором” стане…

— Ну вже цього не вистачало, – дорікала Нюра, – в училище вступив і то добре.

Слідом, через два роки, поїхала Алла. І знову Нюра, стиснувши губи, дивилася на неї (ну не вміла вона говорити ласкавих слів.

Вичитувати і командувати вміла, а приголубити… якось не дано було). – Приїжджай частіше, – наказувала Нюра, – та не втрачай голови, хлопці ж спритні, обшарять тебе очима… ти вже придивися, дарма я тебе ганяла… нехай відчують моє вчення.

І Федір, і Алла після навчання влаштувалися працювати в місті. А незабаром і молодший Юрко поїхав здобувати професію.

Нюра зовсім пригорюнилася. З незвички сиділа біля вікна, слухаючи тишу будинку. Потім ішла вправлятися. Василь також пізно приїжджав, у селі багато роботи. Пастухом ще підробляв.

І гірко було Нюрі, що діти Василя виросли. І що спільних дітей у них не було. Як кажуть баби в селі: «порожня» вона, от і ростить не своїх.

Коли в родині старшого сина Федора зʼявився первісток, Ганна, розгубившись, довго сиділа на своїй старій скрині.

А потім вони приїхали з малюком, і вона тримала на руках крихітну грудочку, боячись дихати на неї.

Діти ж Василя їй не в пелюшках дісталися, вже бігали, розмовляли, коли вона до них у хату переїхала. А тут крихітка така, ще світла білого не знає.

Алла теж невдовзі заміж вийшла і в неї зʼявилася донька. І Нюра тепер щовихідних чекала дітей у гості, щоб поглянути на онуків.

— Та почекай, мамо, підростуть, накомандуєшся ще, – усміхнулася Алла, не забувши, як ганяла їхня прийомна мати.

— Ні вже, це ви самі вчіть уму-розуму, ваші діти, ось і вчіть, – говорила Нюра, – а я вже так… нагляну якийсь раз.

Років через сім «який раз» перетворився на все літо. Василь і Нюра приймали онуків. Василь, як завжди мовчазний, але добрий, а Нюра – гучномовна, справжній командир у спідниці.

Минуло ще десять років.

Ось і онуки виросли, рідше стали приїжджати в село. І тільки молодший син Юрій привозив погостювати свого шестирічного Олежку.

Нюра ще більше роздобріла, майже кругла стала, але ще вправність є: і в городі, і з коровою справляється, і на стіл завжди є, що поставити.

Провівши Олежиних батьків у місто, Нюра з онуком стоять на пристані, там же зібралися бабці. Вечоріло. І був ще час перекинутися новинами.

— Куди побіг? – кричить вона онукові. – Не крутись, а то впадеш у воду, горе моє…

А він, вертлявий, носиться по пристані, то камінчики,,розповідь спеціально для сайту рідне слово,, у воду кидає, то чобітками гумовими у воду ступить (справа хоч і влітку, але після дощу було). – Іди сюди! – Кличе Нюра. – Зніми ти цей «скафандр», – вона намагається розстебнути йому болоньєвий плащик.

Олежка впирається.

– Ні, я космонавт.

— Тьху ти, ну лети, космонавт, – бурчить вона.

Потім за звичкою, трохи розслабившись, розповідає. – Я ж наготувала побільше: борщ стоїть у сінях, кашу вранці зварила, млинців напекла, котлети зробила… а він заявляє:

– А я вдома ковбасу з картоплею їм. От як! Ковбасний який.

Сяк-так вмовила цього поганця, – вона показала на Олежку, – поїсти. А то ж носиться, а сили звідки брати, якщо не їсти…

— Нюро, а як там діти? Як Федір, як Аллочка, Юрій як? – запитала бабця Євдокія.

— Та слава Богу, Федя добре живе. А Алла так уже майстром на фабриці, старші в них уже вступати будуть… ага, як же без навчання… А Юра, ось же, поїхав із дружиною додому, добре живуть.

Олежка тим часом усе-таки підчерпнув води в гумові чобітки.

— Ах ти, негідник такий, ну ніяк відпускати від себе не можна! Ходімо додому! Сушитися будеш!

І Олежка слухняно підбіг до неї. Взявши його за руку, повела додому і бурчала, що так і застудитися можна. А він ішов, підстрибуючи від своєї, тільки йому відомої дитячої радості.

Нюра зупинилася, згадавши, що не попрощалася. – Забула «привітатися», – сказала вона, – підемо ми, сушити треба хлопчину. Та капусти накришити більше треба, мої старші, на вихідні приїдуть…

І вона пішла, трохи важка, злегка перевалюючись із боку на бік, але не відпускаючи онука. І хто тепер міг сказати, що не свої вони їй. Звичайно свої. А онуки – особливо.

***

Історія Нюри вчить нас не судити людей за зовнішніми проявами чи плітками. Вона показує, що істинна цінність людини вимірюється її вчинками, її здатністю любити, жертвувати та приймати відповідальність, а не лише ніжними словами чи родинними зв’язками.

Це свідчення того, що серце може бути безмежним, а любов — всеосяжною, збагачуючи життя як того, хто дарує, так і того, хто приймає.

Запрошуємо вас до роздумів:

Чи були у вашому житті люди, які, можливо, здавалися суворими, але чия турбота виявилася найбільшим благом?

Поділіться своїми думками та досвідом у коментарях. Ваш життєвий шлях — це безцінна скарбниця мудрості для інших.