Помітила дуже “цікаву” поведінку з боку свого чоловіка. Коли я хворію він закачує мені скандали, роблячи мене винною у якихось дрібницях.

Одружена я дванадцять років, маємо з чоловіком дочку пʼяти років. Чоловік працює й повністю закриває базові потреби сім’ї: їжа, квартира, одяг, лікування. Я повністю займаюсь побутом, настільки повністю, що чоловік не знає де знаходяться його ж речі.

Додому він приходить і тільки відпочиває. З дитиною він теж не допомагає, хоча знає як мені складно, тому що батьки живуть в іншому місті й залишити мені дочку ні с ким. Дочка звісно ходить до садочка, ну як ходить : тиждень ходить, два тижні вдома. Я до речі теж працюю віддалено і це більше як підробіток, але гроші на себе я в нього не прошу.

Коли хворіє дочка дуже часто буває так, що всі ці віруси чіпляються і до мене. Тому хворіємо ми вдвох. Дитина вночі горить доводиться не спати по 2-3 ночі, при цьому я сама не в найкращому стані.

Вдень намагаюся працювати між тим, як лікую, вожу до лікарів, розважаю та розвиваю дочку.

Ввечері приходить Він, утримувач і здобувач. Сяде і чекає поки я насиплю йому поїсти, приберу за ним тарілку, вислухаю що пересолила, перегріла, забагато насипала, не подала соус, не заварила чай й таке інше. Не буває просто все нормально.

І за дванадцять років я до цього звикла, але ж треба і совість мати. Коли я нормально себе почуваю, то можу і без проблем подати, нагодувати та вислухати всі його претензії. Але якщо людина адекватна, то можна ж зрозуміти що я погано себе почуваю і що мені самій потрібно щось піднести та принести.

Звісно я йому кажу про те, що я не в змозі сьогодні тебе обслуговувати. І тут починаються скандали, що я стала дуже примхлива, що він мене не про що таке просить. І потім взагалі випливає, що його вже дістало що я хворію. Наче я навмисно це роблю і мені це подобається.

А якщо я дозволю собі відлежатися день і забуду, наприклад випрати речі, або приготую щось нашвидкуруч, то це буде згадуватись дуже довго, ще й батькам за столом на якомусь святі розкаже, яка я “господиня”.

Мене це вже дуже обурює і бісить. Нормально поговорити він не може, тільки звинувачує мене. Вже немає сил все це терпіти. І краще вже жити самій, ніж постійно на стресі.

КІНЕЦЬ.