— Дівчата! Я виходжу заміж!!! — закричала Поліна, як тільки увійшла до інституту і побачила біля роздягальні своїх подружок.

Але на її щасливий крик обернулися не тільки подруги, а й усі студенти, які були внизу.

— Як заміж?! Вже? За Кирила Андрійовича?! — розгубившись і на якийсь час втративши дар мови, запитала одна з подруг.

— Заміж! Заміж! За Кирила!!! Ну, за Андрійовича! — сяючи від радості, підтвердила дівчина.

— Коли ти дізналася, що виходиш заміж? — запитала інша подруга, а потім, збагнувши, переформулювала питання — Тобто, коли він тобі пропозицію зробив?

— Прямо зараз і зробив! Поки в інститут їхали!!! — сяючи, розповідала Поліна. — Він на лекцію поїхав у другий корпус, а я сюди, до вас, дівчата!!!

Як я вас люблю!! — Поліна обіймала розгублених подруг, сама до кінця не особливо усвідомлюючи щастя, яке на неї звалилося. — Дівчата, я на пари сьогодні не піду — голова взагалі про інше думає! — мріючи, промовила вона.

— Зрозуміло, про кого думає твоя голова — серйозно відповіла їй одна з подруг. — Круто, звичайно. Вітаємо тебе! — підсумувала вона.

— Дівчата, ви що, не раді?! — здивувалася Поліна, готуючись засмутитися.

— Чому?! Раді! — в один голос відповіли подруги.

— Просто, Поль… Ти зрозумій… Зустрічатися з викладачем, який старший за тебе на 20 років — це дивно, але й нормально.

Але виходити за нього заміж — ну перебір! У нього дочка, Маша, на 1 курсі фізмату вчиться, на 4 роки молодша за тебе! — сказала одна з подруг.

— А народжувати від нього як?! — тихо запитала друга подружка. — А якщо дитина народиться хворою? Кирило Андрійович же старий! — пошепки додала вона.

— Який він старий, ви що, дівчата?? Йому всього 42! І він ще ого-го-го-го! — образившись, відповіла Поліна. — Я думала, ви за мене порадієте, а ви облили його брудом!

А він, між іншим, ні слова поганого про вас не сказав! І «автоматом» обіцяв поставити іспит нам усім! — з докором говорила Поліна. — А про дитину — все добре у нас буде!

Звідки хворобі взятися! Кирило здоровий, я — здорова, і малюк буде здоровенький! Я всі аналізи здала — все добре у нас! — пошепки домовила Поліна.

— Ти що??? Ще й при надії?? — широко розплющивши очі, запитала подружка.

— Так!!! Ну, дівчата, від вас нічого не приховаєш! — засміялася Поліна. — Позавчора тест зробила!

Вже п’ять тижнів!!! Я вже аналізи здала — у нас все добре! — завершила вона зі сльозами щастя на очах.

— Блін!!! Полька! Вітаємо тебе, люба!!! — подружки плакали від розчулення і обіймали свою подружку.

— Ось чому Андрійович зробив пропозицію, так? — запитала інша подружка.

— Кать!! Ну ти що?! — образилася Поліна. — Він любить мене! І дитина тут взагалі ні до чого!

У цей час продзвенів дзвоник на заняття. Подружки схопили свої сумки і швидко почали прощатися з Поліною.

— Поля, ми побігли! Зараз соціалка — якщо запізнимося, Кіса не пустить в аудиторію — сама її знаєш!

— Ооо, так! Кіса — справа серйозна! Давайте, дівчата! Люблю вас! Побачимося!

Подружки швидко обійнялися і побігли вгору по сходах в аудиторію, а щаслива Поліна пішла на вулицю.

Через місяць зіграли весілля. Красиве, але скромне. Запросили тільки батьків Поліни і її трьох подруг, а Кирило Андрійович був з єдиним другом — викладачем, за сумісництвом — приятелем з його інститутських часів.

Його дочка від першого шлюбу, Маша, категорично відмовилася брати участь в «цьому фарсі», як вона назвала весілля свого батька, а літні батьки навідріз відмовилися приймати Поліну, і так само проігнорували весілля.

Якось склавши державні іспити на 5-му місяці вагітності, Поліна отримала диплом про вищу педагогічну освіту зі спеціальністю «Вчитель англійської мови» і з ним в обіймах пішла в декрет.

А незабаром з’явився Марк. Гарненький, милий малюк, схожий на янголятко з різдвяних листівок. І Кирило Андрійович знайшов другу молодість!

Він няньчив сина, грав з ним, допомагав дружині по дому, влаштувався ще в один інститут для підробітку.

І навіть подружки Поліни, які під час відсутності Кирила Андрійовича вдома приходили до них в гості і спочатку шепотіли на вухо Поліні якісь колючі слова про чоловіка, поступово змінили гнів на милість і зійшлися на думці, що він і справді хороший чоловік і батько.

Минуло три роки, Марк ріс пустотливим веселим малюком, пішов до дитячого садка.

Поліна вперше вийшла на роботу в школу — вчителем іноземної мови, але через три місяці стала помічати, що синок став млявим і блідим.

Вихователі в садку це теж помітили. Поспостерігавши за станом сина ще тиждень, Поліна пішла з Марком до лікарні.

Здали аналізи. І почалося…

Одне обстеження змінювалося другим, друге змінювалося третім.

З однієї лікарні вони йшли в іншу, і в обласній клінічній лікарні іншого міста Поліні озвучили діагноз сина — онкологі.

Як вони з Марком доїхали додому, вона не пам’ятає.

В голові тільки одна думка — “не плач при синові!!! Не смій!!! Проковтни язик, запхай сльози куди завгодно — тільки при ньому ні звуку, ні сльозинки!!!”

І півтори години Поліна мовчала, навіть вичавлюючи з себе іноді посмішку для сина, а біля будинку вистачило у неї сил купити для синочка його улюблений комікс.

Прийшовши додому і зустрівши на порозі чоловіка, який нічого не знав, Поліна не подала виду, що їй треба щось йому повідомити.

Швидко нагодувавши сина і поклавши його спати, вона мовчки взяла велику подушку в руки, так само мовчки взяла чоловіка за руку, вийшла з ним на балкон.

Закрила за собою балконні двері, дала чоловікові в руки медичний висновок сина, а сама сіла навпочіпки, зарилася обличчям в подушку і заридала.

Плакала до блювоти, не даючи крику виходити за межі подушки, каталася по підлозі, розтираючи собі груди мокрою від сліз сорочкою.

А Кирило Андрійович сидів поруч і дивився небачачим поглядом кудись перед собою…

А потім почалися місяці жаху: термінові пошуки благодійних фондів, волонтерів, медичних центрів, розсилка тисяч листів з проханнями надати фінансову допомогу, розсилка сотень листів по всіх лікувальних установах світу, які займалися лікуванням таких випадків, як у їхнього синочка.

Кирило був поруч. Був тихий, скромний, приносив додому зарплату, намагався якось заспокоїти дружину.

А потім Поліна з Марком почали виїжджати з дому на лікування. Їздили до столиці, потім почали літати за кордон. І Поліна не помітила, як зник Кирило з їхнього з сином життя.

Не помітила, як він став рідше дзвонити, коли їх не було вдома. Не помітила, коли взагалі ці дзвінки припинилися.

Весь цей час Поліна боролася за сина, за його життя. Вона майже не спала і не їла.

За перший місяць хвороби її густе світле волосся помітно порідшало і місцями стало попелястого кольору без будь-яких фарб.

А потім вона його взагалі обстригла — на знак підтримки синочка, коли його в лікарні поголили.

А ще вона лежала разом з ним на крапельницях, тримаючи холодні тонкі ручки в своїх, цілуючи їх і обливала тихими сльозами, або не спала ночами, коли синок кричав від болю або від побічних дій ліків.

Вона брала його на руки, ледве тримаючись на ногах, загортала в ковдру і ходила з ним по палаті. І син заспокоювався і засинав.

Коли вона намагалася покласти його в ліжко, падаючи від втоми і ваги малюка, незважаючи на його худорлявість, він прокидався і знову кричав.

І Поліна відразу хапала його знову на руки, не помічаючи нестерпної втоми…

І ось одного разу вони з Марком приїхали додому.

Світило сонце, співали птахи — Поліна вперше за два роки почула їхній спів.

Марк був у ремісії.

Відкрила двері квартири своєї бабусі, в якій вони жили з чоловіком, і зрозуміла, що чоловіка немає.

Уклавши сина спати, зателефонувала Кирилу на мобільний, а він несподівано відповів.

— Кирило, привіт. Ти де? — сухо запитала Поліна.

— Полінка… Я не прийду… — улесливо відповів Кирило Андрійович.

— Чому? — Поліна навіть не здивувалася.

— Знаєш… У тебе так добре виходить займатися з Марком… Він у тебе такий молодець — підбираючи слова, запинався Кирило Андрійович.

— У мене молодець?! А у тебе — не молодець? — гірко посміхнулася Поліна.

— Поля… Ось я хотів у тебе запитати… Давно вже хотів… А ти впевнена, що Марк — наш з тобою син? — обережно запитав Кирило.

— Ти думаєш, мені його підмінили в пологовому будинку??? — щоки Поліни починали покриватися кривавим рум’янцем.

— Ні, Поля! До пологового будинку питань немає… Я ось думаю… А чи мій синок — Марк… Мені Маша сказала, що ти до мене зі своїм однокурсником, Андрієм, зустрічалася.

А я навів довідки — у нього батька від онкології минулого року не стало. Ось тут і збігається. А у мене ніхто в родині від цієї хвороби не…

Може, так ненавмисно сталося, що Марк — це не мій син? — нудотно-солодким голосом викручувався Кирило Андрійович.

— Ааа! Машка сказала… Значить, просто хвора дитина тобі не потрібна стала… — Поліна замислилася. — Знаєте, Кирило Андрійович, йдіть ви зі своєю Машкою!

Знаєте куди?! Чи адресу підказати?! — і поклала слухавку, додавши контакт «Кирило» до чорного списку.

А через пів року Кирило Андрійович подав заяву на розлучення…

… Минуло ще сім років. Марк був у ремісії.

Поліна кожні пів року проходила з сином обстеження, з напругою і жахом чекаючи чергових результатів, а потім стрибала разом з Марком від щастя, коли лікар говорив, що все добре!

Потім вдома вони разом із сином пекли пиріжки і дивилися улюблені мультики!

Вона знову влаштувалася на роботу і почала потихеньку віддавати кредити, які брала, поки не працювала, перебиваючись підробітком репетитора англійської, іноді — приватними перекладами.

Благодійні фонди та волонтери збирали гроші тільки на лікування, а потім на реабілітацію Марка — на своє утримання Поліна ніколи не просила, навіть у своїх батьків.

Марк ходив до звичайної школи, добре вчився і зовні нічим не відрізнявся від однолітків.

Кирило Андрійович зник з їхнього з сином життя, переказуючи раз на місяць аліменти з офіційної роботи в розмірі 6 485 гривень, хоча знайомі говорили Поліні, що Кирило Андрійович дуже добре заробляє і купив собі дачу, в якій закінчує ремонт.

А Поліні й не потрібні були ці гроші — всі аліменти вона відкладала на рахунок сина під невеликий відсоток.

Вона і сама впорається з усіма негараздами, головне, що поруч — її рідний синочок. Головне — щоб був здоровий!

Адже він — просто чарівний! Як підтримує маму! І завжди гостинцями, які йому в лікарнях приносили лікарі або волонтери, з мамою поділиться.

А коли йому стало краще, і Поліна змогла нормально спати, він часто підходив до неї вночі і поправляв ковдру, що зсувалася, брав тихо маму за руку і цілував її…

Стало здаватися, що життя налагоджується, поки одного вечора в квартирі Поліни не пролунав дзвінок у двері.

Марк робив уроки, вона готувала вечерю.

Відкривши двері, дівчина побачила Кирила Андрійовича. Дуже блідого, худого, старого, зі своїм улюбленим шкіряним портфелем.

— Що вам потрібно? — тихо запитала Поліна, не бажаючи, щоб син чув їхню розмову.

— Поля, люба, привіт! — улесливо почав Кирило Андрійович. — Я хотів побачити вас з Марком і… — не встиг він договорити, як за спиною Поліни з’явився Марк.

Хлопчик уважно дивився на Кирила, шепочучи мамі:

— Мамо, це хто? Тато чи що? — очі Марка були розплющені так сильно, що здавалося, ніби Кирило міг поміститися в них повністю.

Поліна завагалася, а Кирило Андрійович швидко відповів:

— Синочку! Так, я твій тато! Мій ти рідний! Як я за тобою скучив!

Дай я тебе обійму! — і він присів навпочіпки і розставив руки в пориві обіймів.

— Тату!!! — Марк кинувся Кирилу на шию, обіймаючи його. — Тату! А я так тебе чекав! Мама казала, що ти живеш за кордоном, і тебе не випускають звідти.

Я тільки від тебе отримував подарунки до Нового року і до Дня народження!!! А тепер ти сам приїхав!!! — Марк притискався до батька, і сльози радості текли по його обличчю.

— Подарунки я надсилав?? — здивувався Кирило Андрійович, дивлячись на Поліну.

— Звичайно! Щороку надсилав, з листівкою про те, як ти любиш свого сина! — сухо і голосно відповідала Поліна.

— Мамо, давай тата нагодуємо??? Що у нас сьогодні?? Можна він у моїй кімнаті буде спати??? — благально просив Марк Поліну.

— Синку, тато приїхав на хвилинку, він уже їде! — сказала Поліна, намагаючись обережно від’єднати сина від Кирила.

— Ні, Полічко! Я можу затриматися на день-другий!!! — весело відповів Кирило Андрійович, беручи сина за руку. — Показуй, синку, де тут твоя кімната.

Щоки Поліни налилися гнівом, але їй не можна це показувати перед сином — йому шкідливі будь-які потрясіння.

Вона мовчки закрила вхідні за Кирилом і пішла доробляти вечерю.

Повечерявши втрьох, Поліна ледве вклала Марка спати, а Кирило пообіцяв, що прийде до сина в кімнату трохи пізніше, як тільки поговорить з мамою.

— Навіщо ви приїхали? — суворо запитала Поліна, закривши двері на кухню і впираючись руками в боки.

— Я хотів попросити у тебе адресу тієї лікарні, куди ти з Марком їздиш, — з улесливою посмішкою запитав той.

— Навіщо вам адреса? Невже вирішили поцікавитися здоров’ям чужої дитини? — з глузуванням запитала Поліна.

— І це те саме, звичайно… Точніше, ні!.. Просто… Поля… Мені лікар поставив діагноз… Такий самий, як у Марка…

Ось я і хотів запитати, як ви з ним лікувалися — на губах Кирила Андрійовича грала нервова посмішка.

— Ааааа… Чому я відразу так не подумала — вирішила, що сином вирішив поцікавитися — гірко посміхнулася Поліна. — А ви, начебто, говорили, що це не ваш син, що у вас в роду немає таких хвороб!

Слухайте, Кирило Андрійович! А може, ви — це не ви зовсім?! Таких хвороб у вас не може бути! Точно, це не ви! — продовжувала язвити Поліна, не в змозі себе зупиняти.

— Полінко, люба, прошу тебе! Не кажи так! Я завжди любив тебе і Марка… Просто вийшло деяке… ммм… непорозуміння — Кирило підбирав слова і хотів обійняти Поліну.

— Руки геть! Я — не Поліна для вас, а Поліна Сергіївна! Це по-перше.

По-друге — у вас є рідна дочка — Марія Кирилівна — вона в змозі знайти вам хороших лікарів! — грізно обрубала всі спроби Поліна.

— Машенька… Я їй сказав, що захворів… Вона сказала до тебе йти питати, або в поліклініку за місцем проживання звертатися, каже, там теж не погано лікують — тихо пояснював Кирило.

— Машенька… Улюблена донечка, якій не потрібен батько… — посміхнулася Поліна.

Вона взяла свій телефон, відірвала клаптик газетного аркуша і на краєчку швидко написала телефон і адресу.

— Ось телефон і адреса. Це в Києві. Почніть звідти, далі скажуть, куди звертатися. А зараз прошу Вас залишити квартиру і наше життя назавжди. Інакше я викличу поліцію! — сухо скомандувала Поліна.

— Ох, Полінко! Що ж ти мене женеш… — почав говорити Кирило Андрійович, швидко прибираючи клаптик газети в свій портфель, але, побачивши грізний погляд Поліни, замовк. — Йду-йду! Ти мені тільки скажи — Марк у ремісії весь цей час?!

— У ремісії!

— Значить, я теж так зможу, так?! Адже я його рідний тато! Гени у нас однакові! — з надією запитував Кирило Андрійович, дивлячись в очі Поліні.

— Іди геть звідси!!! — закричала Поліна, згортаючи газети в трубочку.

— Іду-іду! — тихо сказав Кирило Андрійович, вальсуючи до вхідних дверей.

«Мені ще онуків няньчити, а не про тебе переживати!» — подумала Поліна, дивлячись услід незграбно спускаючомуся вниз Кирилу Андрійовичу, витираючи величезні краплі гарячих сліз зі своїх щік.

І справді, через 20 років Поліна Сергіївна няньчила онуків: Соломію Марківну і В’ячеслава Марковича, однолітків.

Всі ці роки Марк залишався в ремісії, вів дуже активне життя і завжди з теплотою розповідав про свого батька, якого майже не бачив і погано пам’ятає.

Мама розповідала про нього тільки найкраще. Його батько був вченим і працював в іншій країні, але постійно надсилав подарунки і писав листи на комп’ютері.

І Марк знав, що у нього є тато, який його любить, просто він далеко. Хлопчик дуже переживав, коли тато пішов у засвіти від хвороби.

Йому було 13 років. Але мама знову була поруч і допомогла пережити цю втрату.

Марк боровся все життя і виріс справжнім чоловіком завдяки одній справжній жінці…