Поліна не любила згадувати своє заміжжя. Та й заміжня вона була менше року. Просто їй ішов уже двадцять сьомий рік.

Подруги всі вже одружилися. Дехто і дітей має. А Поліна ніяк не могла зустріти свою долю.

Зовні вона дівчина дуже симпатична і фігура непогана. А чоловіки не затримувалися. І тим більше ніхто не кликав її до ЗАГСу…

Мабуть, вони відчували її холодність та відстороненість. А вся справа булв в тому, що Поліна була з дитинства закохана у свого однокласника Віктора. А він не помічав її закоханості. Хоча вони всім класом часто ходили в парк, кіно.

У 9-10 – му класі всі подорослішали. Дедалі більше парочками гуляли. Віктор завжди вибирав найкрасивіших дівчат. Поліна тихо сумувала, але про це нікому не говорила.

Потім вони закінчили школу і їхні шляхи взагалі розійшлися. А Поліна, знайомлячись із хлопцем, завжди подумки порівнювала його з Віктором. Новий знайомий завжди програвав.

Отак і прожила Поліна понад 26 років свого життя…

Мати їй весь час виказувала:

-Так і знала, що з тебе нічого не вийде.
-Що значить, не вийде? Я маю вищу освіту, дипломований спеціаліст, працюю у хорошій компанії.

-Та хіба призначення жінки в роботі? Вона має вдало вийти заміж. А все інше – неважливе.

-Мамо, ось ти після батька вже тричі була одружена. А зараз ти знову одна.

-Так, у моєму житті теж є недоліки. Але зауваж, усі мої проблеми вирішують чоловіки. Окрім твого батька. Він зміг дати мені тільки тебе. Більше нічого не було.

Що є то є. Мати вміла обирати чоловіків. Від кожного чоловіка вона отримала щось матеріальне: квартиру, машину, дачу, ще якісь дрібніші речі.

У сусідньому будинку жив хлопець Андрій, роки на три-чотири старший за Поліну. Після того, як Поліна закінчила школу, він став проявляти до неї інтерес. Але дівчині він не подобався. Віктор закривав весь світ.

А рік тому Андрій все ж таки зробив їй пропозицію. Поліні стало трохи шкода хлопця, але вона все ж таки відмовила йому:

-Ну що за життя без кохання? А я тебе не люблю.

-Виходь за Андрія. Він очей від тебе не відводить. Будеш як сир у маслі кататися, – говорила мати.

Але Поліна думала тільки про Віктора.
Якось Поліна зустріла однокласницю. Вони трохи побалакали і та їй розповіла, хто заміж вийшов, хто розлучився. Поліна слухала одним вухом.

І раптом однокласниця назвала ім’я Віктора.

-А що Віктор? – стрепенулась Поліна.

-Так кажу тобі: одружився з багатою дівчиною. А вона така собі. Не дуже гарна, як на мене. Зате тато її дуже багатий.

Додому Поліна навіть не памʼятала як дійшла. І тільки залишившись одна – розплакалася.

На що вона сподівалася, якщо в дитинстві Віктор не цікавився нею, а в дорослому житті вони не перетиналися. І все ж таки їй було важко, і життя втратило сенс.

А ввечері їй біля під’їзду зустрівся Андрій.

-Поліно, ти чого мене уникаєш?

-Не уникаю, просто так виходить.

-Я так тобі неприємний?

-Ну, що ти вигадуєш? Ти дуже симпатичний.

-Тоді Давай завтра повечеряємо разом?

Поліна подумала:

-А чого мені ще чекати? Віктор для мене втрачений назавжди, – і відповіла Андрію:

-Я не проти.

Отак вони стали зустрічатися.

А через півроку одружилися.

Андрій дуже намагався бути дбайливим чоловіком. А Поліна все частіше думала, що не треба було виходити заміж за нелюба…

Андрій був гарною людиною, а їй було важко у його присутності. Він намагався розтопити лід у їхніх стосунках турботою та увагою, а вона не могла пересилити себе.

Якось Андрій не витримав і сказав їй:

-Поліно, навіщо ти вийшла за мене заміж? Мабуть, приказка: стерпиться – злюбиться, не про нас. Давай розлучимося.

-Давай, – байдуже сказала Поліна.

Вона зібрала речі і пішла до матері. А її п’ятдесятирічна мати знову вийшла заміж.

-Ну, ти, мамо й даєш, – тільки й сказала Поліна.

-А що, – весело відповіла мити. – Це, мабуть, востаннє. Старість на порозі.

-Мені здається, що ти і в сімдесят, і у вісімдесят не постарієш.

Мати вийшла заміж і поїхала з чоловіком жити в село. А Поліна залишилася жити у їхній квартирі.

Минув час. Андрій більше про себе не нагадував.
А Поліна не хотіла ніяких стосунків.

-Втрачаєш молоді роки, – говорили подруги. – Скоро ніхто й не гляне на тебе.

-А я і не хочу, щоб дивилися. Заміжня я вже була. Тепер ніхто не дорікне, що я стара діва.

Непомітно минуло кілька років. Поліні скоро мало бути тридцять п’ять років. Вона виглядала добре, молодо.

Але, як і раніше, не хотіла ніяких стосунків. Чула, що Андрій теж живе один, але їй це було байдуже.

Вона, як і раніше, згадувала Віктора: темне волосся. брови, веселі бешкетні очі, вперте підборіддя. Ні, краще за нього не було…

І раптом… Так буває тільки у казці. Поліна проходила повз якусь установу і з неї вийшов чоловік.

-Віктор! – здивовано скрикнула Поліна.

Чоловік уважно глянув на неї, потім невпевнено запитав:

-Поліна?

Вона радісно кивнула.

-Поліна! Та тебе не впізнати! Прямо красуня і пані!

Поліна перевела дух:

-Дуже рада тебе бачити.

Віктор запропонував:

-Давай десь посидимо.

Він привів Поліну в невелике, але дуже гарне кафе. Поговорили про те, се. Після коротких розпитувань Поліни про її життя, Віктор раптом почав хвалитися своєю кар’єрою, удачею, благополуччям.

-А твоя дружина? – запитала Поліна.

-А що дружина? Та вона без мене ніхто.

-Я чула, що її батько дуже впливовий, – вставила Поліна.

-Цей старий? Та тільки завдяки мені його фірма ще не розвалилася, без мене він уже б разом зі своєю донечкою по світу пішов!
Віктор продовжував про щось говорити. А Поліні раптом стало неприємно бути поруч із ним. У неї наче пелена з очей зійшла. Її герой – зовсім не герой. А самовдоволений егоїст, який найбільше цінує тільки себе.

Вона глянула на його поріділе волосся. І найголовніше бігаючий погляд. Немов хотів щось приховати.

Віктор натякнув на ще одну зустріч, але Поліна рішуче відмовила йому.

Вони розпрощалися і розійшлися у різні боки.

Поліна йшла вулицею і відчувала якусь легкість у всьому тілі.

Раптом вона згадала Андрія. Як він дбав про неї, як був уважний і чуйний. А вона? Та вона не краща за цього Віктора! Вигадала собі ідеал, а справжню людину поруч не помітила.

І вона зрозуміла, що сумує за Андрієм.

Вона набрала його номер і тихо сказала:

-Привіт.

-Це ти, Поліна? Невже ти? – радісно вигукнув Андрій. – Я так чекав твого дзвінка, хоч і не сподівався…

-Андрію, я така винна перед тобою. Давай почнемо все спочатку?