Чоловік із сином занесли у вагон сумки. Дбайливо все поскладали.

-Все, йдіть! Уже пора. Сьома година, – сказала пасажирка. – Вам на роботу о восьмій.

-Поліна, мій брат тебе зустріне, сумки не тягай сама! – сказав чоловік.

-Сергію, ти вже втретє це говориш. Їхати всього сім годин, а ти мене, як на край світу проводжаєш, – обняла Поліна чоловіка. – Ідіть уже!

-Мамо, щасливо тобі! – син обійняв матір, і попрямував слідом за батьком.

Вони вийшли з вагона, помахали їй руками і попрямували до машини. А Поліна зі щасливою усмішкою дивилася їм у слід.

-Подумати тільки, Олег на пів голови вищий за батька. Як він підріс, – подумала Поліна.

-Дочка Улянка десять класів закінчила, – далі міркувала жінка. – Ще рік і поїде кудись. Вона все про великі міста мріє. В обласному центрі у Сергія старший брат працює на хорошій посаді. Нехай туди і їде. Він обіцяв, що з інститутом допоможе.

Далі за обласний центр дочку нікуди не відпущу. І що Улянці у нашому селі не подобається? Село велике. У нас ферма своя – м’ясо і молоко завжди є…

Василь і той уже зростом, як матір, а тільки ж до сьомого класу перейшов. Самостійний який вже став…

-Здрастуйте! – зупинив її роздуми дзвінкий голос. – Ми ваші сусіди.

Два хлопці, схоже, студенти.

-Здрастуйте! Проходьте! – дружелюбно кивнула головою Поліна.

Ті поклали свої сумки на верхні полиці. Підбігли до протилежного вікна і почали з кимось весело балакати.

По вокзалу пролунав гучний голос, який сповіщав про відправлення їхнього поїзда. І той рушив.

Почалося звичайне вагонне життя. Провідниця перевірила квитки.

-Чай будете? – запитала вона люб’язно.

-Так, – кивнула головою Поліна.

Вона дістала бутерброди із домашньою шинкою. Провідниця принесла чай. Хлопці, глянувши на бутерброди, вдихнули запах і уткнулися в свої телефони.

-Пригощайтеся! – запропонувала жінка.

-Ні, ні, дякую! – мало не хором сказали хлопці.

-Так, давайте беріть. Якраз нам усім по канапці, – і вона підсунула їжу до них.

Хлопці кілька секунд вагалися, але все ж таки взяли по бутерброду, які швидко зʼїли.

-Дуже дякую! – схаменувшись, сказав один з них.

-Дуже смачно! – сказав другий.

Перша зупинка. Хлопці вийшли на перон, шукаючи, де купити солодку воду.

Поліна начепила окуляри і дістала телефон. І тут у купе, де вона сиділа, зайшов чоловік.

Він похмуро кивнув головою, запхав свою сумку під сидіння, сів навпроти Поліни і втупився в телефон.

Повернулися хлопці.

-Доброго дня! – сказали вони одночасно, побачивши нового попутника, але той знову тільки кивнув у відповідь.

Хлопці сіли з краю сидінь один навпроти одного і теж уткнулися в телефони.

А Поліна задумалася про свою юність…

Тоді, в середині дев’яностих, у її рідному селі, куди вона зараз прямує, раптом почали рости котеджі. Село неподалік від міста, поруч ліс, річка.

Ось заможні люди й почали будувати котеджі. І сільським мешканцям непогано – є кому м’ясо і молоко продавати. І підзаробити стало легше – у цих багатіїв завжди якась робота та й знайдеться.

У цих власників котеджів і діти ж були. І не тільки маленькі, а й дорослі.

Так з’явився у їхньому селі Роман. Красень, двадцять років, одягнений модно, своя іномарка, і це в середині дев’яностих.

Всі дівчата в селі від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти бігали за ним.

Звичайно, і Поліна нишком зітхала, але, на відміну від інших, не показувала цього.

Але саме в неї раптом і закохався цей супермен. Вона хоч і для вигляду на залицяння Романа уваги не звертала, але якось її хлопець Сергійко на другий план і відійшов.

А Роман залицявся все настирливіше і красивіше. Квіти на восьме березня… Дорогу, смішну іграшку на день народження…

Потім він запросив на свій день народження усіх сільських дівчат і хлопців приблизно свого віку, йому тоді двадцять один виповнилося.

Дівчата всі прийшли. Хлопці теж, окрім Сергійка.

Справляли у котеджі в Романа. Котедж, звичайно, не його був, а батька, але батьки на ці вихідні у село не приїхали.

Ігристе, шашлики, величезний котедж, де багато кімнат. І тут Роман оголосив, що одружується на Поліні…

Наступного дня вони навіть подали заяву в ЗАГС.

Ось тільки у батька Романа були свої плани на весілля сина, і вже, звичайно, не на сільській дівчині.

Хтось розпустив чутки, що Поліна зустрічається і з Сергійком, і з Романом одночасно.

Це була неправда.

Але потім була сварка між хлопцями.

Роман забрав заяву із ЗАГСу і більше в селі не з’являвся. А незабаром одружився з міською, яку знайшов його батько…

Сільські жінки і дівчата продовжували говорити, ніби Поліна сама винна у всьому. І так погано було на душі у дівчини…

Але Сергій прийшов до Полини і покликав її з собою в одне з далеких сіл в області, де він за допомогою брата хотів відкрити свою справу. І Поліна погодилася.

Вони одружилися і поїхали у те село. Справи в них пішли в гору, сімейне життя теж.

Батько Романа продав свій котедж у їхньому селі. Та пригода забуватися…

І ось зараз цей самий Роман сидить перед нею, якийсь неохайний і недоглянутий, і навіть не впізнає її.

Ось він повернувся до хлопців.

-Заберіть сумку з верхньої полиці, я хочу спати! – похмуро сказав він.

-Будь ласка! – один із хлопців взяв сумку і поставив її на протилежну полицю.

Роман незграбно заліз на верхню полицю й заснув.

Ближче до обіду хлопці почали збиратися і вийшли на наступній зупинці.

А Поліна почала готуватися до обіду. Обід вона взяла із собою.

М’яса в них вдома вдосталь, овочів – теж. Навіщо даремно гроші витрачати?

Вона дістала домашню ковбаску, запечене мʼясце, хліб, овочі і поставила на стіл. Пішла нагріти воду у провідниці. Вагонний чай вранці їй не сподобався, а заварку вона також прихопила.

Повернувшись, вона побачила, що її колишній друг з апетитом дивився на її смаколики. Побачивши, що вона повернулася, він підвівся і попрямував у бік тамбура.

Повернувся чоловік хвилин через десять. Намагаючись не зустрічатися з Поліною поглядом, він сів навпроти і став дивитися у вікно, але погляд постійно ковзав по накритому столу.

-Пригощайся, Романе! – раптом не витримала жінка.

Той скочив і глянув на неї. Його очі округлилися.

Чоловік застиг від здивування.

-Поліна?! – раптом сказав він і ще кілька секунд не відводив він погляду від її обличчя.

Раптом він все зрозумів.

• А я тебе не впізнав…

-Та я вже помітила.

-Як ти?

-Ти пригощайся! – не відповіла вона.

-Так… Якось незручно, чи що… – сказав Роман.

-Не соромся! – вона поблажливо усміхнулася. – Хоч позалицяюся до тебе трохи.

Він обережно взяв шматочок домашньої ковбаси. Його обличчя розпливлося в посмішці.

-Смачна! – сказав чоловік.

-Їж, їж! У нас із Сергійком своя ферма. Все свіженьке, домашнє…

Роман низько опустив голову, але все ж таки взяв шматок хліба і поклав на нього ковбасу.

-А в тебе я дивлюся, справи не дуже йдуть, – трохи безцеремонно поцікавилася Поліна.

-Жити можна.., – якось невпевнено відповів Роман, продовжуючи наминати бутерброд.

-А батько твій що там?

-Втратив він свій бізнес. Довелося все продати. У тестя справи також не дуже добре йдуть. Працюю в нього, катаюся по області.

-А діти в тебе є? – продовжувала розпитувати Поліна.

-Дочка, – при цьому він якось важко зітхнув.

-З нею щось не так, – поцікавилася жінка.

-Вони з мамою звикли до розкішного життя, а тато, тобто я, не може їм цього забезпечити, – сказав Роман.

-Зрозуміло! – сказала Поліна і побачивши, що той застиг, знову додала. – Ти, їж, їж!

-А ти як, Поліно! – він з якимсь теплом глянув в очі жінці.

-Сім’я, діти, хазяйство. Син уже дорослий, дочка – в одинадцятий клас перейшла, молодший син – в сьомий.

-Якби у нас тоді вийшло – це була б і моя доля, – він важко зітхнув.

-Ні, Романе, якби в нас тоді вийшло, твоє життя було б моєю долею… – сказала Поліна.

Поїзд зупинився на черговій станції. До них підсіли нові супутники, чоловік із дружиною. Почали знайомитись. Поліна почала прибирати зі столу.

До наступної станції вони слухали тільки розмову нових сусідів.

За вікном заблимали міські квартали. Роман підвівся, дістав свою сумку, сумно посміхнувся:

-До побачення, Поліно!

-До побачення, Романе! – усміхнулася вона йому добродушно.

Ось він вийшов на перон і попрямував до вокзалу. Не витримав озирнувся і продовжив свій шлях…

Через годину вона вийшла на рідній станції. Брат чоловіка вже стояв на пероні. Він кивнув на знак вітання і взяв її сумки.

Поліна усміхнулася у відповідь. І вони попрямували до його машини.

-Як брати схожі один на одного, – подумала Поліна. – І з вигляду, і за характером, а головне вони такі надійні…

І тут у неї зʼявилася цікава думка:

-Ну, чому ми в молодості бігаємо й зітхаємо за красивими багатими хлопцями? Адже не це головне у подальшому житті! Головне знайти своє щастя, а не гарну «обгортку»…