Дзвінок у двері пролунав тоді, коли Поліна виймала деко з пирогом з гарячої духовки.

Накривши пиріг чистим рушником, жінка пішла відкривати двері.

На порозі з двома валізами стояла її свекруха – Зоя Федорівна.

Підхопивши обидві валізи, вона хотіла зайти у квартиру, але Поліна перегородила їй дорогу.

– Що вам тут треба? – запитала вона у свекрухи.

– Відійди, я до сина приїхала, – відповіла та й знову спробувала пробратися у коридор.

– Це моя квартира, а я вас не запрошувала, – сказала Поліна і зачинила двері перед носом Зої Федорівни.

– Відкривай, Полько! Інакше я зараз так стукатиму і галасуватиму, що всі сусіди вийдуть.

– Та скільки хочте галасуйте, – відповіла Поліна з-за дверей.

– А що про тебе люди подумають?

– Про мене – нічого, а про вас подумають, що ви зовсім вже якась стара, і викличуть швидку чи ще кого, – сказала Поліна і пішла на кухню, щоб далі займатися своїми справами.

У дітей були літні канікули, вони відпочивали на морі з її батьками.

У самої Поліни сьогодні був вихідний, а чоловік Юрій скоро мав приїхати з роботи.

Впоравшись на кухні, Поліна вийшла на лоджію, подивилася вниз і аж за голову взялася від побаченого.

Свекруха весь цей сиділа собі на лавці біля дитячого майданчика!

Поліна зателефонувала чоловікові:

– Юрко, тут твоя мати приїхала, сидить перед будинком! Сподіваюся, ти розумієш, що я не пущу її у квартиру, навіть якщо тобі з нею доведеться ночувати на лавці біля під’їзду.

Чоловік приїхав через годину. Поліна бачила, як він вийшов з машини і попрямував до матері. Вона підскочила і почала щось говорити йому, розмахуючи руками. Юрій вислухав і повернув у бік будинку. Зоя Федорівна пішла була за ним, але він зупинив її.

– Мати хоче жити у нас, бо Рита з дітьми повернулася у її квартиру. Сестра розлучилася з чоловіком, і він виставив їх із дому, – сказав Юрій, зайшовши в кімнату.

– А ми в чому винні? – запитала Поліна.

– Нехай самі собі порозуміються.

– Вона каже, що їй тепер там тісно, у Рити троє хлопців, і вони постійно галасують.

– Цікаво виходить: нас четверо у трикімнатній і їх четверо у такій же ж квартирі. Чому твоїй матері надумалося залишити квартиру Риті і приїхати до нас?

– Не знаю, – відповів чоловік. – Хай вона хоча б переночує, якщо вже приїхала, а завтра вирішувати будемо, що робити.

– А я вже все вирішила. Ноги Зої Федорівни у цій квартирі не буде. Якщо тебе це рішення не влаштовує, я з тобою розлучуся, – сказала Поліна.

– Поліно, ти що, серйозно? – Юрій оторопів від слів дружини.

– Так, любий, більш ніж серйозно. Я цю жінку ні бачити, ні чути, ні навіть згадувати про неї не хочу. Може ти маєш коротку пам’ять, а я пам’ятаю все.

Пам’ятаєш, як у будинку, де ми винаймали квартиру, прорвало трубу опалення, і ми ввечері приїхали до неї. Вона дві години взимку протримала нас у холодному під’їзді і впустила тільки тоді, коли ти пообіцяв їй платити стільки ж, скільки ми платили за оренду однокімнатної квартири. При цьому ти мав частку в її квартирі. А мені тоді залишалося трохи більше місяця до пологів.

А як вона ставилася до мене, ті два місяці, доки ми там жили? Зоя Федорівна встановила час, коли я могла готувати на кухні, не дозволяла користуватися своєю пральною машинкою, а коли я займала ванну або туалет, вона стояла під дверима і стукала, вимагаючи, щоб я вийшла. Не кажу вже про ті образи, які я наслухалася на все життя вперед.

А як вона виставила нас із двотижневою Софійкою, заявивши, що дитина їй заважає? Це ти пам’ятаєш? Я тоді поїхала у село до батьків, а ти місяць ночував по друзях і працював, щоб винайняти квартиру.

– Поліно, я не вмовляю тебе пустити матір жити до нас, але переночувати їй тут можна?

– Навіщо? Ще немає шостої, а електрички ходять до одинадцятої. Відвези її на вокзал, купи квиток, і через півтори години вона вже буде на місці.

– Поліно, матері справді важко з Ритою, у них у обох складні характери, вони постійно сваряться. Мати там дуже втомилася. Нехай вона хоч пару тижнів у нас поживе, заспокоїться, – почав говорити Юрко.

– Я тоді ще тобі пам’ять освіжу. Пам’ятаєш, як твоя мати приперлася до нас на орендовану квартиру і влаштувала сварку, через яку нас мало не виселили? Вона вимагала, щоб ти оплачував частину рахунків за комунальні, бо у квартирі є твоя частка, і ти там зареєстрований? Я тоді в декреті була, нам грошей ледве вистачало. Дякую, що мої батьки продуктами допомагали.

Зоя Федорівна заспокоїлася тільки тоді, коли я їй сказала, що ти виділиш свою частку в квартирі і продаси її.

Але це не все. Вона тоді вийшла на вулицю і стільк на всіх нас наговорила! Про дітей теж понаговорювала. Софійці тоді шість років було, вона весь вечір переживала.

А тепер ти хочеш, щоб дівчинка-підліток стала жити в одній кімнаті з молодшим братом, поступившись своєю кімнатою так званій «бабусі», яка все життя її не сприймала? Не думаю, що це правильне рішення.

Тож вези Зою Федорівну на вокзал.

– Це твоє останнє слово? – спитав чоловік.

– Так, останнє. Коли тобі запропонували очолити філію фірми у цьому місті, ти сумнівався, чи погоджуватися чи ні на переїзд. Хоча що було роздумувати? У нас ні там, ні тут не було житла.

Тоді мої батьки продали будинок у селі – пʼятикімнатний, з проведеними газом, водою й каналізацією, ділянку землі на двадцять сотих і машину.

Купили цю квартиру й подарували її мені. А самі поїхали до бабусі в її маленький будиночок – всього дві кімнати й кухня.

Вони хотіли зробити навпаки – забрати бабусю до себе, а її будинок використовувати як дачу. Але нам не було де жити.

І тепер ти хочеш, щоб я пустила в цю квартиру Зою Федорівну, яка зробила стільки капостей і мені, і нашим дітям, і тобі, до речі, теж? Ні, і ще раз ні! – сказала Поліна.

Юрій зітхнув, вийшов з квартири і почав спускатися сходами. Вийшовши з під’їзду, він підійшов до матері, підняв обидві її валізи і поклав їх у багажник своєї машини.

Потім відчинив двері і запропонував матері сісти в автомобіль. Поліна спостерігала, як Зоя Федорівна, стоячи біля відчинених дверей, щось довго виказувала синові, потім усе-таки сіла в машину.

Хвилин через десять у двері знову подзвонили.

– Хто б це міг бути? – подумала Поліна. – Для Юрка ще зарано, він навряд чи встиг до вокзалу доїхати.

За дверима стояли дві літні жінки, років приблизно сімдесяти.

– Поліно, ваша свекруха все нам розповіла. Ви погано вчинили, що виставили її з власної квартири, – сказала одна з сусідок Поліни.

– Ти ж, Поліно, сама мати, ось уяви, якщо твої діти з тобою так зроблять, – підтримала її друга.

– Шановні бабусі, якщо хтось із вас хоче ближче познайомитися із Зоєю Федорівною, я вам дам її адресу – можете в гості з’їздити. І ще – мене виховувати вже пізно.

Займіться краще своїми онуками чи правнуками, не знаю, ким вам там є Олежик і Миколка.

Днями бачила я, як вони диміли на дитячому майданчику.

І слова різні погані, якими гірка вся пописана, – це теж їхніх рук справа.

Так що, до побачення, – сказала Поліна й зачинила двері…

КІНЕЦЬ.