Кілька тижнів тому у нас прорвало водогін. Ми досі усуваємо наслідки, але жити там ще неможливо. Свекруха покликала нас із чоловіком та дітьми, пожити у неї.

На час ремонту. Природно, що ми одразу ж прийняли запрошення. Увечері почали готуватися до сна. Дітей поклали спати на диван-канапі у вітальні.

Свекруха спитала нас, де ми плануємо спати.

– У спальні для гостей, – відповів чоловік, дивлячись на матір. Свекруха відсахнулася як чорт від ладану: – У мене в домі?

Та ні за що! Ти (тицяє пальцем у сина) можеш спати в спальні.

А ти (вказівний палець прямує в мене) спатимеш окремо. У підвалі. Не турбуйся, там тепло та обставлено нормально! І телевізор там є. У робочому стані, між іншим.

– Мамо, ну що за жарти? – засміявся чоловік.

– Ти відправляєш мою дружину спати до підвалу, при тому, що в спальні величезне ліжко?

– Перехрестись, блуднику… І думати про це не бажаю… І це мій син! Ми у подружжі вже дев’ять років. Моя посмішка потихеньку доходила до вух, що зрештою вилилося в “хі-хі”.

Світлана Семенівна почервоніла, як варений рак, і звернулася до мене:

– Що в моїх словах тебе розсмішило?

– Вибачте, Світлано Семенівно.

– Нема чого сміятися. Що тут смішного знайшла? Адже не маленькі!

– Саме, мамо. Чи не маленькі. Тому й кумедно. Але, Ваш будинок – Ваші правила.

Свекруха, йдучи, показала нам комбінацію із трьох пальців і грюкнула дверима. Я спала одна. На величезному ліжку у спальні для гостей. На якій нам із чоловіком було заборонено спати разом.

Чоловік улаштувався з дітьми. Спати у підвалі чомусь ніхто з нас не захотів… Наступного дня ми перебралися до моїх батьків. Свекруха дзвонить, вимагає, щоб ми просили вибачення за виявлену непошану. Чоловік її претензії ігнорує.

КІНЕЦЬ.