За кілька днів після появи доньки я готувалася до виписки з лікарні. Я багато місяців мріяла про те, як чоловік Євген зустріне мене у коридорі з квітами та зі слізьми радості на очах, і як він візьме на руки нашу доньку.

Однак напередодні ввечері мені зателефонував чоловік і повідомив, що не зможе забрати мене з лікарні.

– Чому? Що таке сталося, що ти не зможеш забрати нас? – здивувалася я.

– Мамі стало погано, – засмучено промовив Євген. – Мені зателефонували з кардіологічного центру та повідомили, що вона у реанімації. Завтра я прямую туди.

– Тепер зрозуміло, чому ти нас не зустрінеш, – з сумом промовила я.

Річ у тім, що Валентина Анатоліївна жила за сто сорок кілометрів від нас.

– Зрозумій, сонечко, це моя мама, і я просто повинен перебувати з нею в цей момент, – впевнено заявив чоловік.

– Добре, я попрошу подругу забрати мене на таксі, – сумно відповіла я.

– Дякую, я нічого не обіцяю, але постараюся приїхати на виписку. Може, лікарі просто перестрахувалися і з мамою все обійдеться, – з надією в голосі промовив Євген.

Однак я розуміла, що шанси на те, що чоловік забере мене, вкрай малі. Він був залежним від матері, і йому було дуже важко вигризти в неї право зустрічатися зі мною.

Найцікавіше, що коли Людмила Георгіївна дізналася, що я в положенні, вона попросила сина зробити запасний комплект ключів, щоб допомагати мені після появи дитини.

Тому збіг з її госпіталізацією здався мені підозрілим, але я вирішила, що це лише мої дурні домисли.
Я зателефонувала подрузі, та попросила завтра забрати мене з лікарні.

– Хіба Женя тебе не зустріне? – здивовано спитала Олена.

– Навряд чи, Людмила Георгіївна раптово захворіла, і мій чоловік завтра виїжджає до неї, – роздратовано відповіла я.

– Добре, що моя свекруха не здогадалася так зробити, – засміялася подруга. – Вона справді захворіла?

– Та хто її знає, Женя сказав, що йому дзвонила медсестра з реанімації, та повідомила про госпіталізацію матері, – здивовано промовила Даша.

– Ну тоді може з нею і справді щось трапилося, – серйозним тоном промовила Олена. – Завтра я відпрошусь із роботи, та допоможу тобі дістатися додому.

– Дякую! Я тобі з ранку подзвоню і скажу о котрій годині за нами під’їхати, – вдячно відповіла я.

Наступного дня я спробувала зв’язатися з чоловіком, але мені не вдалося. Чоловік не відповідав ні на дзвінки, ні на повідомлення. На нашу виписку приїхала лише подруга Олена.

Мої мати та батько жили в іншій області, і не мали особистого автомобіля, тому їм було складно дістатися до нас.

Ми на таксі під’їхали до нашого будинку, і піднялися на потрібний поверх. Поки Олена тримала на руках доньку, я намагалася відчинити вхідні двері квартири, але не могла впоратися із замком.

– Не можу відкрити, ніби ключ не підходить, – розгублено промовила я.

– Дай я спробую, – впевнено промовила подруга, та передала мені дитину.

Однак у неї теж нічого не вийшло. Поки Олена намагалася відкрити замок, я звернула увагу на папірець, що стирчав у верхньому кутку дверей.

Я акуратно витягла його, і прочитала: “Я знаю, що дитина не від мене! Замки я змінив, а твої речі викинув на смітник. Не дзвони мені, й не приходь сюди більше. Євген.”

– Нічого собі поворот, – здивовано промовила подруга, прочитавши записку. – Що робитимемо?

– Не знаю… Може це якийсь безглуздий жарт? – З надією в голосі запитала я.

– Тоді дзвони чоловікові, та скажи, що жарт затягнувся, – невдоволено промовила Олена.

Я вдруге намагалася додзвонитися до Євгена, але все було марно. Чоловік не брав слухавку, та не відповідав на повідомлення.

– Ну якщо така справа, то поїхали до мене, – запропонувала подружка.

Мені нічого не залишалося, як погодитись на її пропозицію. Очікуючи таксі біля під’їзду, я помітила знайому валізу біля сміттєвого бака.

Разом з Оленою я підійшла до смітника й оторопіла – скрізь валялися мої речі. Хтось уже встиг поритися у валізі та сумках.

Зрозуміло, я зібрала залишки речей, та забрала їх із собою до подруги.

– Я вважаю, якщо твій чоловік не хоче відповідати на телефонні дзвінки, то тобі варто відвідати його особисто. Він, мабуть, зараз у своєї матері? – Замислено промовила Олена.

Її чоловік Микола, який перейнявся моєю історією, підтримав ідею дружини.

– Я теж так гадаю. Я можу завтра взяти у знайомого машину, та звозити тебе до чоловіка, – запропонував він.

– Напевно ви маєте рацію, потрібно з’ясувати, що спонукало його на такий жорстокий вчинок, і чому він вирішив, що дитина не від нього.

– Ще тиждень тому Женя радісно гладив мене по животу і чекав на той день, коли з’явиться наша донька, – придушено відповіла я.

Наступного дня Микола відвіз мене в місто, де мешкала моя свекруха. Олена залишилася вдома, щоб подбати про немовля.

Мені було нелегко знайти будинок Людмили Георгіївни, адже я лише кілька разів була у неї в гостях.

Я з завмиранням серця постукала у знайомі двері, й почала чекати відповіді. Однак, замість Євгена двері відчинили цілком здорову свекруху.

– Чому ви вдома? Вас ще вчора забрали в реанімацію? – приголомшено спитала я.

– Нічого дивного, сталося диво, і мені стало краще, – глузливо відповіла Людмила Георгіївна.

– Де Женя? Я хочу з ним поговорити, – наполегливо промовила я.

– Він у лікарні, як і належить люблячому синові, – засміялася жінка. – Навіщо ти сюди прийшла? Хіба по записці не зрозуміло, що наша родина тобі не рада? Май гордість, сходи завтра в РАЦС і подай на розлучення.

– Ви ж брешете, вас ніхто не госпіталізував, – здогадалася я. – Я тільки одного не розумію, як ви все це провернули, та вмовили сина змінити замки?

– Яка різниця? Головне у всьому цьому те, що ти не підходиш нашій родині. Так що йди завтра в РАЦС, та оформляй розлучення, – вимогливо повторила свекруха.

– Не піду я нікуди! Якщо Євген так хоче розлучитись, то нехай скаже це мені в обличчя! – Упевнено заявила я. – Я не піду звідси, доки не побачу його.

– Яка ж ти вперта, – злісно сказала Людмила Георгіївна. – Сиди тут скільки хочеш, це вже нічого не змінить.

Жінка зневажливо плюнула мені під ноги, й зачинила двері. Я спустилася у двір і сіла до Миколи в машину.

Він запропонував почекати до вечора на подвір’ї й, якщо Євген не повернеться, поїхати додому.

Через кілька годин я побачила, як свекруха вийшла з під’їзду з пакетом, і сіла в таксі, що під’їхало.

– Їдь за нею, я нутром чую, що тут щось не так, – рішуче промовила я, і Микола слухняно завів машину.

На мій подив, Людмила Георгіївна дісталася до лікарні й поспішно увійшла всередину. Я поспішила за нею. Я ледь не загубила свекруху з поля зору, коли увійшла до закладу.

Усюди снували лікарі та медсестри впереміш із хворими. Я зауважила, що родичка здала речі у гардероб, після чого пройшла в туалет.

Через кілька хвилин вона вийшла звідти в домашньому халаті та капцях, потім попрямувала у бік реанімаційного відділення.

Я продовжила спостереження, та пішла за нею. Через кілька хвилин я стала свідком цікавої сцени.

– Сину, це ти? А що ти тут робиш? – Зі слізьми на очах запитала Людмила Георгіївна, підійшовши до Євгена.

– Мамо? Але ж ти маєш бути тут, – вигукнув чоловік здивовано. – Мені зателефонували та повідомили, що тобі стало погано, і я одразу ж приїхав сюди. Тут я чекав новин про твій стан.

Звісно, ​​син зауважив, що мати увійшла до відділення, як звичайний відвідувач.

– Так, мене ще кілька годин тому виписали, – збрехала жінка. – Я просто з іншого входу вийшла, от ми й не зустрілися.

– Тоді зрозуміло. Я радий, що тобі стало краще. Я тобі зателефонував би, але залишив телефон удома, не зміг його знайти з ранку, – радісно повідомив Євген.

– Можна я зателефоную з твого дружині? У нас вже донька є, її мали виписувати, а я не можу з нею зв’язатися.

– Ой, синку, у мене телефон розрядився. Давай краще поїдемо додому, бо я втомилася, – жалібним голосом сказала Людмила Георгіївна.

Я вирішила більше не чекати за прочиненими дверима, й увійшла до відділення. Звичайно, Євген був дуже здивований, побачивши мене, а от свекруха зблідла, і її очі тривожно забігали на всі боки.

– Ну розповідайте, Людмило Георгіївно, як так вийшло, що у нашій із Женею квартирі замінено замки?

– Ще не забудьте розповісти синові, як вдома прохолоджувалися, поки він вас у лікарні чекав, – хитро промовила я.

Загнана в куток жінка вирішила покаятися, сподіваючись, що син зрозуміє її, та пробачить. За день до моєї виписки Людмила Георгіївна приїхала в місто, де мешкав Євген, та зняла номер у готелі.

Увечері чоловікові зателефонувала чергова медсестра з реанімації, яку, як виявилось, підкупила свекруха.

Вона повідомила, що Людмилу Георгіївну доправили до них. Потім Людмила Георгіївна дочекалася ночі й, намагаючись не галасувати, пробралася у квартиру свого сина, щоб забрати його телефон.

Це був найважчий крок у реалізації її плану. На щастя, Євген спав, і нічого не помітив. Після цього жінка вийшла у двір, і почала чекати, коли її син вийде з квартири.

Як тільки вранці він сів у машину та поїхав, Людмила Георгіївна викликала майстра, змінила замки у квартирі, та винесла мої речі на смітник.

Над дверима вона залишила записку для мене, та поїхала в готель. Увечері Людмила Георгіївна електричкою повернулася до рідного міста.

А наступного дня її відвідала я, чим застала жінку зненацька. Коли Євген дізнався всю правду, він уперше в житті підвищив голос на свою матір.

Він зажадав повернути телефон, а потім мовчки покинув лікарню разом зі мною.

Чоловік настільки сильно образився на матір, що тільки через рік відновив спілкування з нею, а ось я досі не підтримую з нею контакт, і навіть не збираюся цього робити.

Я не викликала поліцію тільки тому, що мене слізно про це просив чоловік. Як-не-як, вона його мати! Але, як мені здається, там не тільки поліція була потрібна, а й гарний психіатр! Це ж треба бути такою недолугою! Як ви вважаєте, я маю рацію? Як би ви вчинили в цій ситуації?

КІНЕЦЬ.