Мені 35 років, незаміжня, працюю і винаймаю житло. На це йде половина мого заробітку, тому відкласти на свою квартиру навіть мріяти нема чого.

Нас у сім’ї троє дітей. Батька рано не стало, я як старша, допомагала мамі виховувати братів. Потім поїхала вчитися до столиці, жила у гуртожитку, а брати лишилися жити з мамою.

Один уже одружений, а молодший привів дівчину до себе. Поки була жива мама, про поділ квартири навіть не йшлося, але зараз я хочу продати її і поділити на всіх.

За цю суму я могла б дозволити собі кредит хоча б на однокімнатну квартиру в передмісті. Але обидва брати, особливо молодший, категорично проти.

Старший живе у квартирі дружини і його все влаштовує, а молодший сказав, що якщо мені нема де жити, то можу повертатися до батьківської квартири!
Я не чекала від нього такої відповіді, адже він чудово знає, що я не переїду зі столиці, де маю роботу.

Мабуть, на це і розраховує. Звернулася до юриста та почула, що це довгий та важкий процес. Адвокат, до якого я потрапила на консультацію, сказав, що мені простіше здати в оренду свою частину квартири та отримувати хоч щось.

І в мене зникла навіть надія отримати свою частку у батьківській квартирі. Не можу зрозуміти, як найрідніші люди можуть так чинити?

Від спілкування з братом у мене досі стрес. Сподіваюся, що все у цьому житті повертається – і зло, і добро.

КІНЕЦЬ.