Все почалося з того, що я дізналася, що чекаю дитину. У 16 років. Обранець старший за мене на 7 років, але мізків не вистачило ні в нього, ні в мене!

Звичайно ж, я прийшла до батьків із опущеною головою, з німим запитанням «що робити?». Було дуже важко морально, батьки мене підтримали, і морально та матеріально, єдиний тато дуже просив заміж не виходити, але не послухала!

Зробила по-своєму. У 16 років з’явився хлопчик, 5 років шлюбу, а в 21 розлучилася, набула досвіду образ та зрад чоловіка.

Переїхала до батьків, мама мені дуже допомогла відійти від цього кошмару, а тато завжди захищав мене від чоловіка, який був певен, що без нього я буду під парканом.

Через рік я поїхала вчитися, а мої батьки залишилися з моїм хлопчиком, здобула освіту, переїхала в інше місто (через колишнього чоловіка) познайомилася з чоловіком, забрала синочка, зараз звичайно у мене все добре, але щоразу, коли я згадую цей кошмар, подумки дякую Богові, що в мене є матуся і батько.

Що вони живі та здорові! Важко уявити той момент, коли їх раптом не стане.

Зараз я при кожній розмові говорю, як сильно їх ціную, люблю. Без них я наробила б ще дуже багато помилок.

У мене немає такої ось нерозлучної подруги, ось до якої йдеш за порадою, але в мене є матуся, яка як подруга. Цінуйте батьків!

КІНЕЦЬ.