Якось нас із сином зайшла провідати подружка Таня. Вона привезла нам яблука з дачі. Я почистила яблука, виклала їх на блюдо, а сама стала їсти очистки. Автоматично.

Це були важкі дев’яності, коли грошей ні на що не вистачало, і я намагалася обходитися малим, щоб дитині діставалося більше смакот.

— Ти що робиш? — Таня дивилася на мене круглими очима. — Я багато яблук принесла, якщо треба, ще привезу… — Ну що ти, я просто дуже люблю їсти шкірку. Та ще й кажуть, там вітамінів більше. Таня мені не повірила.

Я бачила це за виразом її обличчя. Але поширюватися на цю тему вона не стала, бо Микитка був поруч. Коли йому набридло сидіти з нами, він утік у кімнату, Таня зробила мені серйозне зауваження: — Не роби цього ніколи, чуєш.

Дитина має знати, що у сім’ї все ділиться порівну.

Ми навіть батончик снікерсу ділимо на рівні частини. І якщо когось із домашніх немає, його частка обов’язково відкладається. Не роби зі своєї дитини егоїста, тобі ж це потім відгукнеться.

— Ну що ти, Таня, а як же принцип «все найкраще дітям»? — Але не настільки ж. Можна подумати після народ ження дитини, ти сама перестала існувати.

Ні? Жива ще? Ну, так про себе не забувай. Щаслива мати — щаслива дитина. — З цим я згодна, але ж не в яблуках щастя. — Тим більше, від твоєї дитини не вбуде, якщо його мати з’їсть одне яблуко. — Добре, ти мене переконала, — сказала я лише для того, щоб закрити цю тему.

За кілька місяців Таня знову була в нас у гостях. Ми знову сиділи на кухні і пили чай із млинцями. Поруч сидів Микитко і старанно очищав мандарин. Закінчивши, він поклав шкірку в мою тарілку і почав з насолодою поглинати часточки мандарину. — Микит, навіщо ти це зробив?

Он же смітник. — Але ж ти любиш шкірку, — абсолютно щиро сказала дитина. — Приємного апетиту, подруго! — Таня дивилася на мене на всі очі. Звичайно, ми пояснили дитині, в чому його помилка, але й для мене це був добрий урок.