Подивована розумом та хитрістю своєї невістки. І дуже завдячую, що змогла так мого сина на ноги підняти!

Та я вам чесно скажу – вражена. Просто вражена, як моя невістка, Людмила, вміє крутити моїм Павлом. Але не подумайте — цьому тільки рада. Я, може, одна така свекруха, що дякує Богу, що синові така жінка дісталась.

Останнім часом, як тільки він приходить до мене, або дзвонить, так і починає:

— Мамо, та ти знаєш, Люда знову… Ото придумала, хоче новий холодильник, бо “в сусідів такий стоїть з двома дверцятами і морозилкою внизу”… Та каже: “Паша, ти ж не хочеш, щоб я червоніла перед людьми?”

Я слухаю те все, киваю. Він ще так зітхає:

— Мамо, та їй усе щось треба! То нові штори, то плитку на кухні, то ремонт у ванній… А я вже не знаю, де брати!

— Павле, головне, що ти не лежиш, а працюєш. А решта — то справа наживна.

А в душі, знаєте, тішуся. Бо я бачу, ким мій син став. А ще більше бачу, ким він міг би не стати, якби не Люда.

Я ж своє життя пам’ятаю добре. Вийшла я за мого Степана — ну, добрий чоловік, роботящий, але… Такий, знаєте, без особливих амбіцій.

Все життя — копійка до копійки. І слова ніколи не могла сказати, що, мовляв, хочу краще жити, чи щоб він на іншу роботу пішов. А як лежав той Степан на дивані й жував насіння — я мовчала. А треба було, може, й штовхнути, як Люда мого Павлика штовхає.

Я ще добре пам’ятаю, коли він з Людмилою тільки знайомився. Та вона ще тоді прямо сказала:

— Павле, не буду зустрічатися з чоловіком, який не має цілі в житті. Мені жити в злиднях — це не варіант. Хочу нормальне життя.

А він тоді… Та що там, простим менеджером був, 15 тисяч гривень, ото й усе. Але закохався — видно було. І почалося! Той рік — як марафон.

То в одну компанію пішов, то в іншу. То курси якісь проходив, то співбесіди, то вивчав щось. Зрештою, знайшов хорошу роботу — і зарплата хороша, і перспективи.

А потім як закрутилось! Весілля справили — шикарне, як у кіно. Я вам кажу, в житті на такому не була! Люда ще тоді каже:

— Хочу сукню, як у принцеси, бо це раз в житті.

І таки була принцеса!І квартиру собі купили, ремонт зробили, меблі все Люда вибирала — зі смаком, по-модному.

І Павло вже не той хлопець, що бігав у кросівках з ринку. Тепер — охайний, впевнений, чоловік з гідністю.

А якось приїжджає до мене, сидимо чай п’ємо, і він знов:

— Мамо, ну вона ж не дає спокою. Каже, треба дітей — треба ще більше заробляти. Вона хоче, щоб усе було найкраще.

— Паш, ти дивись, де ти був і де ти зараз. І все завдяки їй.

— Ну, може й так. Вона в мене — мотор.

І справді — мотор! І знаєте, часом так думаю: от якби мені колись така сміливість була, як у Людмили, може б і я з тим Степаном якось життя по-іншому склала. А так… що було — те було. І не жалію, але й не приховую — заздрю трохи Люді.

А з нею ми гарно ладнаємо. Ні сварок, ні криків, ні слово косе. Вона як приїде — завжди щось з собою, пиріг який чи салат, сідає, сміється:

— Мамо, та мій Павлик вас так любить! Ви йому поради даєте, а він тільки слухає й киває.

А я дивлюсь і думаю: добре, що не за ту Зоряну він пішов. Та тільки бігала за ним, лиш би хто взяв. Був би зараз десь у полі, з трьома дітьми і з сватами в одній хаті.

Так що я вислуховую його “скарги” — і мовчу. А в душі радію. Бо жінка — як штурвал: куди поверне, туди й попливе. А моя невістка рулить, ще й як рулить!

КІНЕЦЬ.