Доньці ми з батьком подарували квартиру на двадцятип’ятиліття. Однокімнатна, звичайно, але це її стартап, вона завжди знадобиться. Вона жила в ній, доки вчилася, потім працювати пішла, теж у ній жила. Доросле самостійне життя, як кажуть. Далі моя дочка вийшла заміж. Жити пішла вона до чоловіка. Не пропадати ж добру. Вона вирішила спитати, чи може вона здавати подаровану квартиру. Ну, я заперечувати не стала, тим більше це її квартира вже; дозволила. Знайшла вона порядну пару. Дружина бухгалтер, чоловік айтішнік. На вигляд хороші, інтелігентні люди. Єдине, що кіт у них був.

Але квартиронаймачі запевняли, що кіт старий вже, тож, не варто переживати, до лотка привчений. Жили вони півроку у квартирі. Зрідка дзвонила донька сусідці, дізнатися, чи все тихо, спокійно. Скарг не було ні в сусідів, ні в доньки. Гроші надходили вчасно, навіть бувало заздалегідь. Та й траплялося так, що їхали у відпустку, але за рахунками платили. «Хороші люди» — так їх називала моя донька. Загалом, ոроблем із мешканцями не було, але моє серце передчувало щось недобре. Я відчувала, що щось не так із квартирою. Просила доньку сходити, подивитися, в якому стані наш будинок. Але вона відмовлялася; казала: «Мамо, все там добре, сусіди не скаржаться».

У результаті я знайшла привід піти у квартиру. Попередила за день квартиронаймачів. Я бігла звідти у сльозах. Не квартира, а авгієва стайня. Будинок пропах сигаретами та кошатиною. Диван новий — весь подраний, паркет подряпаний, плита вся в жиру, як і витяжка. Думаю, це вони ще приготувалися до мого приходу. Я все зняла, показала доньці. Вона лише розвела руками і сказала. -Мам, Ну вже зроблено все. Нехай живуть далі, потім поговоримо, коли виселятимуться. А зараз шукати нових, які так само платитимуть, немає часу. Не знаю що робити. Мій подарунок так зіпсували, сволоти.

КІНЕЦЬ.