Почувши всю правду, Лариса, зібравши речі і забравши сина, пішла від чоловіка назавжди. Поїхала в Тернопіль до сестри, проте нічого не сказала їй, бо та і так себе недобре почувала.

Розповіла лише те, що Наталя вийшла заміж, чекає дитину, а вони з Костею просто розійшлися, мовляв, їй набридло чекати його з рейсів. Племінниця стала щасливою з її чоловіком, але Лариса рідній сестрі й родичам і до сьогодні правди не сказала

Коли не стало батька, наша сім’я була змушена переїхати в село. Воно було дуже красивим, я почала ходити в місцеву школу, якраз пішла в перший клас. Тоді я і знайшла собі подругу на все життя.

Коли завели мене до класу, то діти вже зайняли місця й усі сиділи парами. Тож мені випало сидіти самій. Та раптом дуже гарна дівчинка з величезними бантами підвелася з-за першої парти й сказала на весь клас: “Я хочу, щоб та чужа дівчинка сиділа зі мною”

Тоді ми ще не знали, що сидітимемо з тією дівчинкою разом аж до випускного вечора. Чому саме мене вона вибрала в подруги? Я багато разів її про це питала, й тепер запитую. А вона сміється у відповідь: “Ти була така перелякана, така худенька й маленька, що я вирішила взяти тебе під свій захист”.

О, так! За Ларисою я була як за кам’яною стіною. Вона була смілива, нікого й нічого не боялась. Дім, у якому вони мешкали, був величезним і затишним. На подвір’ї жили дві великі вівчарки, яких я панічно боялась (як і решту сільської живності).

Після уроків Лариса завжди забирала мене до себе додому, де нас зустрічала її добра бабуся, від якої пахло борщем, пиріжками й квашеними яблуками. І все це було до наших послуг.

З роками наша дружба міцніла. Усі, хто нас знав, уже звикли бачити нас тільки разом. А ми були такі різні! Лариса – дуже красива, в міру повненька, з довгою косою, вона зачаровувала кожного з першого погляду.

Мала веселу вдачу, була старостою класу, головою редколегії, співала, танцювала, грала з хлопцями у футбол, плавала, їздила на коні. А я була тихою, негарною, завжди всього боялась, але ходила за Ларисою як тінь. Тобто вона мене скрізь тягала за собою: до лісу по суниці, по малину, по гриби.

На випускному вечорі ми вирішили, що й далі будемо разом й поїдемо вступати до медучилища. Та вчитися на медика я не пішла, хоча й успішно склала всі іспити (не моє це – от і все). Було море сліз, була неприємна розмова з мамою, але я забрала документи й вступила до бібліотечного.

Виходило так, ніби я зрадила нашу дружбу й нашу мрію, але переступити через себе не могла. Ми з Ларисою зустрічалися, бігали в кіно, в їдальню, на концерти. І це все за її гроші, бо своїх мені не вистачало. Після закінчення училищ ми повернулися в село, щоб відпочити. Молодість є молодість. А тут ще й літо – краса! Бігали до клубу на танці…

Одного вечора біля клубу на нас чекала несподіванка. На подвір’ї стояв дуже-дуже гарний юнак у морській формі, а довкола нього – усі сільські хлопці – від малого до великого. Усі були в захваті.

Почалися танці, та прекрасний незнайомець нікого не запрошував. Дівчата нервувалися. Коли ж оголосили білий танець, Лариса гордою красивою ходою підійшла до нього й запросила. Ніхто більше не танцював – усі дивились на цю пару. А дивитися таки було на що – вони, здавалося, були створені одне для одного!

Звичайно ж, додому ми йшли утрьох, бо Лариса мене не відпускала від себе. Хлопця звали Костею, йому двадцять п’ять, приїхав у відпустку до тітки. Після закінчення мореходки вже ходив “у загранку”.

Отак мою Ларису захопило велике кохання. За нею упадало багато хлопців, а вона лише насміхалась. А тут закохалась… Вона одразу якось посерйознішала, посмутніла, все про щось думала. А тоді – як грім з ясного неба: “Я заміж виходжу за Костю і їду з ним звідси”.

Який переполох зчинився! Усі бігали, пекли, варили, прали, складали, підмітали, плакали й сміялись. Ми усім класом гуляли в неї на весіллі. Що то було за весілля! Які музики! А які молодята!!! Тиждень село гуло, як вулик.

А потім усі проводжали щасливих молодят. Лариса всіх цілувала, обіцяла писати, не забувати, а мене тримала за руку до останньої хвилини й шепотіла: “Я тебе до себе заберу неодмінно”. І я, розгублена, залишилася стояти на пероні…

…Лариса писала дуже гарні листи. Писала, що живе у великому достатку, що Костя плаває “в загранку”, привозить гарні речі й великі гроші, що вона не працює, чекає його з рейсу, а ще…чекає дитину. Народила вона сина Женьку.

…Старша сестра Лариси мала вже чотирьох дітей і жила в Тернополі. Коли захворіла їхня мама, то Жені виповнилося вже 10 років. Вона приїхала до мами з сином. Стала ще гарнішою. Ми не могли наговоритись, адже не бачилися стільки років! Лариса розповідала, що дуже щаслива.

Мами Лариси не стало, а потім захворіла й сестра. Розгублений батько просив, щоб вона не їхала. Але Лариса змушена була повертатись. Сестру поклала в лікарню й дала грошей на лікування, а її доньку Наталю, яка щойно закінчила школу, забрала з собою. Знову доля нас розлучила, залишивши радість спілкування в листах.

Минуло ще два роки. Лариса пішла працювати, син вчився, а Наталя вступила до педучилища. Костя плавав, а вона чекала його й кохала.

Одного разу Лариса відчула, що їй зле. Добре, що Костя був удома. Довелося місяць відлежати в лікарні. Костя з Женькою й Наталею щодня відвідували її, приносячи квіти та фрукти, газети, журнали. Коли Ларису забрали додому, Кості вже час було вирушати в плавання.

Через місяць Лариса помітила, що Наталя чомусь ходить заплакана, стала сумна й замкнута. Тітка дуже любила племінницю, а причини її сліз зрозуміти не могла. Невдовзі з’ясувалося, що Наталя чекає дитину. Як могла, так заспокоювала. Хто ж батько дитини? Наталя вперто мовчала.

Лариса картала себе за те, що не вберегла племінниці. Що скаже сестрі? Що скаже Кості? В цій ситуації така сильна і самостійна Лариса розгубилась. Просила поради у мене. А що я їй могла порадити? Написала великого співчутливого листа, висловивши надію на те, що все вирішиться само собою.

Коли приїхав Костя, Лариса вже готова була захистити племінницю, придумавши версію, що буцімто батька дитини нещодавно не стало. Костя був зразковим сім’янином, люблячим чоловіком і батьком, з презирством ставився до одиноких матерів.

Коли глава сімейства зайшов у дім – радощам не було меж! Роздаючи подарунки, спитав про Наталю. “Вона у своїй кімнаті, щось нездужає”, – Лариса не хотіла затьмарювати радість зустрічі. Поки дружина накривала на стіл, Костя пішов до Наталі.

Усе вже було готове, а чоловік щось дуже забарився в Наталиній кімнаті. Покликав його Женька. Костя вийшов, завів Ларису в іншу кімнату, посадив її на дивані, сів поруч і сказав: “Ларисонько, я тебе кохав і кохаю. Але коли ти була в лікарні, я тебе зрадив. У Наталі буде дитина від мене. Не можу її залишити в такому стані. Я не думав, що будуть такі наслідки”.

Лариса не вірила своїм вухам. Через три тижні, зібравши речі, забравши сина, вона поїхала від чоловіка назавжди. Поїхала в Тернопіль до сестри, проте нічого не сказала їй, бо та і так себе недобре почувала. Лише те, що Наталя вийшла заміж, чекає дитину, а вони з Костею просто розійшлися, мовляв, їй набридло чекати його з рейсів.

Лариса поїхала до батька, а згодом – до Львова. Там купила квартиру, влаштувалася на роботу. Батька забрала до себе. Женька закінчив коледж. А в племінниці народилася донечка, яку вона назвала Ларисою. Костя з Наталею щасливі. Для Женьки батько щомісяця висилає гроші. Цього літа хлопець навіть був у нього в гостях.

Лариса працює. Батька вже теж не має. А рідній сестрі й родичам і до сьогодні правди не сказала. А для чого? Вона лишилася такою ж оптимісткою, на пенсію ще йти не хоче, працює медсестрою у спорткомплексі.

Приїжджає до мене в гості. Сидимо, згадуємо… і живемо минулим… У мене перед очима часто стоїть картина – Ларисине з Костею весілля. Які були плани! Які мрії! А в результаті – розчарування в найближчих людях. Лариса каже: “Я не бажаю їм зла, прощаю йому. І хай Бог йому простить. Треба вміти прощати. А кожен в результаті отримає те, на що заслуговує”.

КІНЕЦЬ.