Подружжя-пенсіонерів, Ніна та Іван, їхали в місто до сина Сергія. Вдруге. Вперше приїхали на весілля, а тепер, за два роки, їдуть вдруге. Чому так рідко? Так господарство на селі. Залишати не можна. Та й не запрошував їх ніхто. А тут такий радісний привід – народилася внучка.

От і їдуть люди похилого віку — познайомитися з місячною внучкою. І гостинці із собою везуть, і подарунки для онуки. Купили всякого: і іграшок, і одягу. У квартиру до сина заходили обережно, щоби не розбудити внучку.

— Та ви не обережнічайте, — засміявся син. — Анюта не спить, чекає дідуся та бабусю.

– Тільки, будь ласка, не беріть на руки. Вона щойно поїла, попередила невістка Моніка.

— Ми тільки подивимося, — заспокоїла невістку Ніна. Пройшли до внучки.

— Яка красуня, — захопилася бабуся.

— Уся в татка. Внучечка »угу»- кнула у відповідь… Увечері, за вечерею, уплітаючи сільські гостинці, Сергій розповідав батькам про онучку. Що вона вже вміє, на що та як реагує. Невістка більше мовчала. Батьків поклали у вітальні. Їм зранку їхати, тож лягли рано. Іван заснув одразу, а Ніна довго не змогла заснути.

Ось, ненароком, і почула розмову невістки з сином.

— Навіщо вони притягли це барахло? Я не одягатиму на дитину ці ганчірки! І іграшки ще невідомо, з чого зроблені. Я усе викину.

— Ці «ганчірки», хай і не яскраві, але все з бавовни! Натуральний продукт. Те, що малечі необхідно, — відповів Андрій.

— Іграшки, якщо тебе не влаштовують, завтра віднесу до дитбудинkу. Не смій нічого викидати! Мама з татом на свою маленьку пенсію це все куnували! Від усієї душі. А ти…

Вранці, трохи понянчившись із онукою, старі вирушили у зворотну дорогу. Іван мав чудовий настрій. А ось Ніна посміхалася через силу. «Хтось радий будь-якій доnомозі, а хтось носом верне», — думала Ніна дорогою додому…