Два роки тому я познайомилась із хлопцем. Тоді я переїхала в чуже місто, і мені дуже не вистачало спілкування та друзів на новому місці.

Як чоловік він мене не приваблював, але знайомих майже не було, я продовжила спілкування. З його боку виник до мене непідробний інтерес.

Він дзвонив по 20 разів. Ловив мене на вулиці. Зустрічав із роботи. Чекав біля під’їзду. Загалом не давав проходу.

Такий натиск мене дратував. Я намагалася пояснити, що не люблю його, і ми можемо спілкуватися, як друзі, але, мабуть, було мало зрозуміло.

Він же відповідав, що його кохання вистачить на двох, і не важливо, що я думаю, що він не відстане. Я багато часу проводила на роботі. Хоча мені це не подобалося, але прийшовши втомлена з роботи, я не могла чинити опір.

Через півроку відносини стали ближчими. Але кохання з мого боку не було.

На роботі, яка для мене означала дуже багато, виникли проблеми. А хлопець завжди був поруч, пестив мене і плекав.
Оскільки з роботою не ладналося, а юнак дуже добре ставився до мене, я вирішила спробувати вступити з ним у стосунки.

Навіть сприйняла це як знак. Незабаром я дізналася, що чекаю дитину. Наступного дня він сказав, що ми поспішаємо, і не варто поки заводити дітей. Приніс пігулку.

За місяць моє положення підтвердилося. Він зрадів чи вдав. Став говорити про весілля, але далі розмов справа не йшла, наче тягнув час.

Я такого розвитку подій ніяк не очікувала. Була впевнена на 120 відсотків, що він нікуди не подінеться. Адже він бігав за мною до цього цілий рік.

Почала натякати на весілля. Він все ж таки зробив пропозицію, ми подали заяву. Хоча у стосунках уже був холод. І навіть глузування з його боку.

Мовляв, ламалася, ламалася, а тепер геть чекаєш дитину від мене. Я, звичайно, дуже нервувала через роботу.

Моє положення теж давалося взнаки, я була примхливою, весь час нудило, хотілося спати. Загалом, після знайомства наших батьків за два тижні до весілля він пішов і з’явився через два місяці з питанням, коли я зніму корону і проситиму його, щоб він на мені одружився. Про мою сім’ю він відгукувався погано.

Хоча в мене добрі батьки, правда, замість батька вітчим. Хлопець теж із звичайної родини.

Але його батьки купили для сина однокімнатну квартиру в невеликому місті і дуже цим пишаються. Мене ж сприйняли як аферистку, якій потрібна міська прописка.

Я з ним не помирилися і навіть рада, що весілля не відбулося. Дитина з’явилася. Нині я в декретній відпустці. Живу у селі у мами.

Дуже хочеться працювати у великому місті. Мої складності на роботі тоді успішно вирішилися, і навпаки з’явилася можливість кар’єрного зростання.

Але через появу дитини довелося відмовитись від усіх пропозицій. Зараз кусаю лікті.

Дитину свою я звичайно люблю. Але батька її ненавиджу.

Увесь час згадую, не можу відпустити. У відносинах з ним я почувалася морально виснаженою. Але не могла боротись.

Не могла один раз сказати, щоб він пішов.
А продовжувала спілкування.

Він же нахабився з кожним днем. Зламував мої соціальні мережі, читав листування. Перевіряв мій телефон, коли я не бачила.

Навіть крадькома зробив дублікат ключа від квартири, в якій я жила. Мені це дуже не подобалося, на прохання так не робити, він відповідав, що все одно буде і начхати, що я думаю, з цього приводу і говорю.

Я сама дозволяла з себе знущатися, спілкувалася з ним через силу. Воно й зрозуміло, чому так усе закінчилося.

Але як усе це відпустити та жити далі? Дуже шкода втрачені можливості.

Хлопець та його батьки з дитиною не хочуть спілкуватися. Загалом жодного разу доньку не бачили. Прикро за себе, за дитину.

Я навіть почуваюся перед дочкою винною у тому, що помилилася у виборі батька для неї. Хоч і сама росла без батька.

Я весь час злюся від того, що він живе собі щасливо, можливо, вже будує інші стосунки. А я біля розбитого корита. Ні чоловіка, ні можливості розвиватися у житті. Дитина.

Це звичайно щастя. Але від думки, що мені доведеться поодинці її піднімати якось не весело. Про себе доведеться забути.

Його я ненавиджу, він силоміць прийшов у моє життя і зіпсував його, а потім зник, коли я вже розслабилася і довірилася. І при цьому нахабно сміявся з мене.

Мені навіть іноді здається, що це робилося спеціально. Як усе відпустити та почати жити з тим, що є сьогодні?

Дуже хочеться помститися чи хоч якось нашкодити йому. Хоча моя вина у всьому цьому також є. Зайва скромність не дозволила бути категорично у своїх рішеннях або слабкість і безвихідь призвела до того, що я зараз маю.

КІНЕЦЬ.