Ми з чоловіком Марком будували свій будинок п’ять років. Землю нам нам на весілля подав мої батьки.

Кожна цеглина була на вагу золота, кожен метр бетонної стяжки — як перемога.

Але ось уже два роки, як ми живемо в своєму просторому, сучасному домі. Здається, все ідеально: є місце для дітей, простора кухня, садок.

Проте недавно в наші двері буквально постукало щось, що перетворило ідеальне життя на якийсь фарс.

До нас приїхав брат чоловіка зі своєю родиною — дружиною і трьома дітьми.

Уявляєте: цієї родини в нас тепер більше, ніж у нас самих! Бо у нас двоє дітей, у них — троє. Тобто нас у домі стало дев’ятеро.

А приїхали вони не на кілька днів, навіть не на тиждень. Вони приїхали “пожити, скільки знадобиться”, бо, мовляв, допомагали нам будувати наш будинок і тепер “мають право”.

Згадуючи будівництво, мушу сказати: так, вони допомагали. Але лише фізично.

Грошей вони нам не давали ні копійки, і жити під час будівництва їм теж не довелося у нас — вони оселилися в свекрухи, яка живе неподалік.

Брат чоловіка дійсно приходив щодня, працював на будівництві, а його дружина мила вікна, фарбувала паркани, прибирала.

Я була вдячна, але це не означало, що вони тепер можуть вважати наш будинок своїм.

Коли вони приїхали й заявили, що будуть жити “стільки, скільки знадобиться”, я мало не втратила дар мови.

Їхня квартира, як виявилося, вже продана, і тепер у ній роблять ремонт для нових господарів.

А оскільки орендувати житло дорого, то вони вирішили зекономити. Чоловік не зміг їм відмовити, мовляв, “це ж рідня”.

Свекруха додала: “А що тут такого? Вони ж вам допомагали, а тепер ви їм допоможіть.”

Ну що ж, допомогти так допомогти. Я підготувала для них одну кімнату. А вони привезли з собою такий обсяг речей, ніби переїжджають до нас назавжди.

Валізи, коробки, мішки, навіть велосипед старшої дитини й самокат для меншого. Першим питанням, яке я почула, було:

«А де ми будемо сушити білизну, бо у нас її багато?»

З першого дня їхнього перебування почалися пригоди.

Їхні діти захопили весь наш дім: іграшки були всюди, кухня перетворилася на поле бою, а у вітальні старша донька брата чоловіка танцювала під “ТікТок”.

Мої діти намагалися знайти хоча б куточок для своїх ігор, але скрізь натикалися на їхніх “гостей”.

Оксана, дружина чоловікового брата, влаштувала собі персональний відпочинок.

З самого ранку вона сиділа з телефоном, періодично вигукуючи: “А що у нас на обід?”

Я ввічливо нагадала, що готую на нашу сім’ю і не розраховувала на дев’ять людей.

Вона відповіла: “Та що тут такого, ти ж і так стоїш біля плити. Додати кілька порцій — це ж не проблема.”

Їхній старший син вирішив, що наш телевізор — це ігрова приставка. Він захопив його на цілий день, і навіть коли я попросила звільнити екран, бо діти хочуть подивитися мультики, він відповів:

“Ну нехай щось інше знайдуть, зараз моя черга.”

Але апогеєм стало миття підлоги. У перший же вечір я попросила їх хоча б слідкувати за дітьми, щоб ті не розливали сік на паркет.

Відповідь Оксани мене ошелешила: “Ти ж і так миєш. То яка різниця, що витирати — пил чи сік?”

Додатковою “родзинкою” стали щоденні походи в душ. Вода в нас дорога, але це нікого не турбувало.

Брат чоловіка щодня приймав душ хвилин по сорок, а потім голосно скаржився, що вода стала не така гаряча.

Я намагалася натякнути, що можна економити, але він лише сказав: “У вас же тут новий бойлер, він тягне.”

За кілька днів я просто не витримала. На кухні місця не було, бо Оксана вирішила завезти свої запаси макаронів “на всякий випадок”.

У холодильнику продукти постійно зникали: “Ми взяли ковбасу, бо дітям хотілося перекусити”.

Мій молодший син почав плакати, бо його улюблену машинку зламав їхній молодший, і замість вибачень я почула: “Діти ж граються, таке буває”.

Коли одного вечора я повернулася додому й застала їхніх дітей, які розмальовували наш паркан фарбами (бо, цитую Оксану, “хай творять, у вас же фарби лишилися після ремонту”), я зрозуміла, що досить.

Після довгої розмови з чоловіком ми таки попросили їх знайти інше житло.

Це було непросто. Оксана образилася, брат чоловіка мовчав, а свекруха наступного дня прийшла й сказала:

“Я такого від вас не очікувала. Рідних не можна так виганяти.”

Вони поїхали через тиждень. Але тепер Оксана не відповідає на мої повідомлення, а свекруха натякає, що я занадто сувора.

А я лише думаю: може, я й справді сувора, але хіба ж це нормально?

Чи я таки не правильно зробила по відношенню до рідні?

Джерело