Ми з сином гуляли по вулиці, була відмінна погода, але потім я згадала, що пора годувати дитину і поспішила додому.

Я довго шукала по всіх кишенях магнітик від домофона, навіть кишеньку коляски перевірила, але без результату. Поки я совалася в кишені джинс, почула знайому мелодію – Хтось виходив з нашого під’їзду.

Перед собою я побачила красиву даму років 60: нафарбовану, з красиво укладеним волоссям, в милому костюмчику ніжно-блакитного кольору і з прекрасним букетом білих тюльпанів-картина маслом…

Я навіть посміхнулася побачивши неї, адж

е вона прямо випромінювала добро своїм виглядом. Я була впевнена, що жінка притримає двері, щоб ми з сином зайшли. Як завжди, я встала до дверей спиною, щоб тягнути коляску на себе, зайшовши в двері, але бабулечка-то, виявляється, не збиралася мені двері притримувати…

Я про такий розклад не подумала, так що моя голова виявилася невинною жертвою мого необдуманого кроку і некультурного жесту тіточки.

Тримаючись за голову, я все ж дійшла до своєї квартири, а точніше доповзла з відкинутою головою і коляскою. Ситуація неоднозначна.

Та незнайома дамочка не повинна була притримати мені двері, але все ж я думаю, що це елементарна культура.

Вона ж побачила, як я відчайдушно намагаюся тягнути за собою коляску в під’їзд. Могла б затриматися на секунди 2… Не знаю, ця ситуація не виходить з голови, як і синяк з чола.

КІНЕЦЬ.