Після смерті чоловіка я залишилася одна з двома дітьми та без роботи.

У розпачі я продала нашу корову і почала продавати продукти, їздити на ринки, використовуючи навички керування, яким мене навчив мій покійний чоловік Ілля.

Незважаючи на перші труднощі, я почала прислухатися до потреб покупців і зрештою відкрила сільський магазин.

Я одноосібно керувала бізнесом, який згодом розширився до кафе та невеликої господарської крамниці. Оскільки найближче місто знаходиться за півтори години їзди, попит у нас був великий.

У цьому плані мені пощастило. Нині обидві мої доньки вже виросли.

Старша вийшла заміж за Тараса, сім’я якого займається вирощуванням овочів. Всупереч сумнівам, їхня фермерська справа теж виявилася успішною.

Якось у бухгалтерії магазину я помітила зростаючий борг Тараса, який становив 3300 гривень за дрібні покупки.

Коли він прийшов до магазину наступної неділі, я зустрілася з ним віч-на-віч.

Я попросила гроші, підкресливши, що між бізнесом та сім’єю має бути чіткий кордон. Зять обурився та пішов, не заплативши. Увечері зателефонувала дочка та розплакалася.

Вона розповіла про те, що у неї виникла фінансова сварка зі свекрухою та чоловіком, і звинуватила мене в тому, що я створюю напругу у її родині через якихось 3000 гривень.

Я розривалася: для мене ця сума не була суттєвою, але якщо навіть пенсіонери можуть погасити свої борги, то чому Тарас, маючи набагато більше коштів, не може розрахуватись зі своїми?

Хіба я не права, вимагаючи справедливості? Хіба йому все можна пробачити тільки тому, що моя дочка вийшла заміж Тараса?