Пів року тому я повернулася з Чехії. Багато років там була на заробітках, привезла додому гарну суму євро. Дітям відразу сказала, що збираюся квартиру купити собі. Син і донька дуже засмутилися, сказали, щоб я тоді забула про них, адже розраховували на мої гроші. Я поспішила заспокоїти їх, мовляв, хату продам батьківську і тоді їм віддам гроші, але діти вирішили вчинити по-іншому

 

Я сама народилася в досить таки бідній сільській сім’ї. Нас в батьків було п’ятеро, тому, як вони не старалися, але життя у нас не було в достатку.

Тато постійно був на роботі, мама теж працювала, ще й господарство вдома тримали, але вона чимало років була в декреті, тому нашу всю велику сім’ю утримував тато один.

А це, самі розумієте, дуже нелегко.

Згодом я закінчила навчання в школі і вступила навчатися в місто.

Грошей мені батьки дати не могли, тому я сама собі шукала підробітки.

Згодом таки закінчила навчання, хоча вечорами ще й працювала, бралася за роботу дрібну.

Я частенько розносила рекламу, навчилася шити, тому могла і вдома заробити якусь копійку на вихідних.

Загалом, до роботи я привчена з самого дитинства.

Згодом я вийшла заміж за Олега. Він був старшим за мене на 5 років, але він був дуже хороший чоловік.

Олег теж родом з села, він орендував кімнату в місті, адже там працював.

Згодом ми одружилися, весілля у на не було, ми вирішили просто розписатися.

Коли я закінчила навчання, то не змогла знайти хорошу роботу, тому ми з Олегом вирішили повернутися в село.

Чоловік там влаштувався трактористом на ферму, а я в місцевий магазин продавцем.

Ми жили в бабусі чоловіка, доглянули її, тому її хатина залишилася нам з чоловіком.

Згодом у нас з’явилося двійко діток: синочок і донечка.

Ми з Олегом дуже щасливими були, маючи своїх діток.

Чоловік дуже старався, щоб у нас вдома все було, звісно, багато ми не жили, але на продукти грошей вистачало, та й на елементарні потреби ми теж мали.

Весь час ми з Олегом багато працювали вдома, біля господарства у нас ще багато роботи було.

Крутилися ми самі, мої батьки ніколи нам нічим не допомагали, вони й горнулися до молодших своїх дітей.

У Олега батьків не було, тому розраховувати ми могли лише на себе і сили свої.

Діти вже підросли, пішли навчатися, а тут, на жаль, Олега не стало.

Мені дуже важко було, адже розуміла, що сама не зможу забезпечити своїх дітей, так як в селі заробляю копійки.

Згодом я вирішила їхати за кордон на заробітки, адже вбачала це реальним шансом допомогти дітям своїм.

Я поїхала в Чехію, там моя знайома працювала і мене обіцяла влаштувати.

Так і було, Світлана мені дуже допомогла.

Подруга і житло мені знайшла, і роботу, і ще й допомагала мені перший час, адже мені важко було на чужині облаштуватися.

Хоча важко було, але я таки трохи звикла до того, що маю деякий час працювати на чужині, вирішила змиритися з цим заради своїх дітей.

Я дуже допомагала і доньці, і синові.

Спочатку я дітям дала гарну освіту, давала гроші на одяг гарний, на життя.

Декілька разів у місяць я пакувала продукти і передавала їх в село через знайомого водія бусика.

Загалом діти мої жити добре, а я раділа за них.

Та коли приїжджала останнім часом додому, то не бачила такої щирої вдячності від своїх дітей.

Потім син мій одружився, я так багато вклалася в їх весілля.

Згодом і донька вийшла заміж і весілля ми теж робили за рахунок мій.

З роками діти звикали до того, що я їм дуже допомагаю і дуже часто сам мені дзвонили і просили грошей.

Тоді я вирішила, що досить дітей доглядати і сім’ї їх. Вони дорослі і самі мають дбати за себе.

Пів року тому я повернулася з Чехії додому. Привезла з собою гроші і вирішила, що здоров’я вже такого не маю, тому вирішила купити собі квартиру однокімнатну, знайти роботу неважку у місті і жити там.

Мені важко вже в селі, адже працювати потрібно на городі, та й приватний будинок ремонту потребує, а того здоров’я, що в молодості я не мала.

Коли діти дізналися, що я збираюся купувати квартиру, здивувалися дуже.

Мовляв, і син, і донька моя розраховували, що я житиму в хаті, а гроші зароблені віддам їм, адже вони зі своїми сім’ями орендують житло.

Та я сказала, що жити в селі, я не можу, тому квартиру собі таки куплю, а хату продам, гроші ми за мій будинок розділимо на три частини: мені, синові й доньки.

Син з донькою сказали, що якщо я куплю собі квартиру, то маю забути, що в мене є діти, адже хороша мати має дбати про дітей, а не в першу чергу про себе.

Я таки купила квартиру собі, адже розумію, що це єдиний вихід для мене, в селі мені важко буде, роботи немає.

Я думала діти змирилися з цим, адже мали б радіти за мене, я стільки років допомагала їм.

Я завжди їм в усьому допомагала, стільки років давала гроші і брала участь у їхньому житті.

Відтоді діти зі мною не говорять.

Таке враження, що діти мої відмовилися від мене і в мене більше немає дітей.

Я хату продала тиждень тому. Гроші поки усі в мене лежать.

Я навіть не знаю, чи варто мені щось давати дітям.

Можливо все залишити собі?

Невже вони мені допоможуть на старості років, якщо зараз не хочуть ні чути, ні бачити мене, хоча я стільки добра для них зробила?

КІНЕЦЬ.