Коли мені було 60 років, я розмірковувала про останні 14 років, які я провела, працюючи в Італії. За цей час багато чого сталося. На самому початку я розлучилася зі своїм чоловіком, розуміючи, що нашому шлюбу не судилося продовжитися довго, особливо після того, як наша єдина дочка закінчила школу.

Заробляти в Італії було нелегко, але я була ощадливою. Я значно покращила свій сільський будинок, у тому числі встановила водогін та побудувала нормальні туалет та ванну.

Те, про що мій колишній чоловік ніколи не турбувався. Моїм наміром було оселитися там після повернення. Я також пообіцяла своїй дочці квартиру.

Вони з чоловіком жили в селі, але сумували за міським життям. Вірна своїм словом, я придбала сучасну трикімнатну квартиру у новому житловому комплексі.

Однак життя набуло несподіваного оберту. Я возз’єдналася з Михайлом – вдівцем із мого села. В юності ми недовго зустрічалися.

Незважаючи на те, що тоді наші шляхи розійшлися, доля, здавалося, тягла нас один до одного.

Але життя на селі було пов’язане з труднощами. Мій колишній чоловік жив неподалік, і його мати, моя колишня свекруха, була налаштована вороже.

Тому міська квартира видавалася ідеальним притулком. Я вирішила зберегти її та запропонувати свій сільський будинок моїй дочці. Я навіть запропонувала офіційно передати їм усі права на власність.

І все ж таки її відповіддю було гірке розчарування. Вона вважала мене егоїсткою, і ця заява глибоко поранила мене. Але я не дозволю цьому зупинити мене.

Навіть у свої роки я сповнена рішучості здобути щастя з Михайлом.