Рік тому мама відмовилася пустити мене з чоловіком пожити до квартири, яка на п’ятдесят відсотків належить мені. Говорила, що хоче нарешті пожити сама і для себе, має на це право за стільки років. Тоді я вирішила вчинити шляхетно та поважати її право на своє життя. Але минув рік, тепер вона телефонує кілька разів на день, вимагає до себе уваги, а мені ніколи – у мене немовля на руках.

Все своє свідоме життя я мріяла, щоб мама пішла від мого тата тирана, який пив, бив і поводився як шматок гною. Це було бажання на всі дні народження та свята. Але це сталося вже після того, як я закінчила школу і з’їхала в університетський гуртожиток.

Пішла з життя бабуся, з якою у мами були непрості стосунки. Я з бабусею спілкувалася, вона навіть кликала мене в дитинстві переїхати до неї, але я не хотіла кидати одну маму, було дуже за неї страшно. Коли ж бабусі не стало, то за заповітом її квартира навпіл дісталася нам із мамою.

Мабуть, наявність власного житла маму спонукало і вона нарешті пішла від тата. Я була дуже за неї рада. Адже вона ще не стара жінка, тепер зможе нормально пожити.

Мама влаштувалась у бабусиній квартирі, я ж вирішила не переїжджати з гуртожитку, від квартири було б довше добиратися на навчання, а вранці кожна хвилина у студента на вагу золота. Тому мама жила там одна, а я приїжджала в гості та інколи на канікули.

Після закінчення університету ми з моїм молодим чоловіком, з яким зустрічалися з першого курсу, вирішили одружитися. Я розповіла про це мамі й одразу запитала, чи можна після весілля пожити з нею, щоб відкласти на квартиру.

– А можна я вже зрештою поживу сама? Дайте мені пожити для себе! – несподівано різко відповіла мені мама. Я так і не зрозуміла, з чого було стільки агресії, але її відповідь прийняла.

У мами було непросте життя, тато псував їй його постійно. Якщо вона хоче жити для себе, вона має на це право. Я навіть не стала нагадувати, що половина квартири, в якій вона житиме для себе, належить мені. Ця ідея мені здалася низькою та недостойною. Зрештою, я не заробила на цю квартиру, щоб на щось претендувати.

Ми з чоловіком прийшли після весілля до його батьків. А за кілька місяців після весілля виявилося, що я чекаю дитину.
– Виношуй дитину, навіть не думай, ми з батьком у всьому допоможемо, – умовляла мене свекруха. – Переїдете пізніше, нічого страшно, проте ми хоч з онуком душу заспокоїмо. На своїх дітей у молодості часу не було, працювати доводилося багато, навіть не помітили, як вони виросли.

Чоловік теж сказав, що треба народжувати, ми впораємося. Я погодилася, хоч такий швидкий декрет і не планувала. Але я одразу зайнялась тим, що почала шукати собі підробітки на віддаленні. Не хотілося висіти баластом на шиї чоловіка та його батьків. До мами за допомогою я звертатися не хотіла, хоч і не була на неї скривджена.

Мама новину про майбутню дитину зустріла спокійно, привітала, сказала, що якщо треба буде щось, я можу звертатися. Я думала, що вона покличе мене жити до себе, але цього не сталося.

З’явилась дитина, свекруха, як і обіцяла, дуже допомагає з дитиною. Вона працює змінами, тому деякі дні вона повністю звільняє мене від турбот про доньку, щоб я могла попрацювати. Мої підробітки приносять непоганий дохід, хоч і забирають чимало часу.

Але я пишаюся собою, ми навіть з урахуванням мого декрету примудряємося щось відкладати на квартиру.

Затьмарює мою радість від життя, що добре складається, тільки мама. Близько місяця тому вона почала часто дзвонити, розводити розмови ні про що, займаючи мій час. Дуже ображається, що я не їжджу до неї у гості. А мені ніколи, у мене на руках немовля, я працюю.

– Ось так виходить, виростила дочку, а тепер залишилася на самоті. Навіть онучку бачила всього двічі наживо, – журиться мама.

Мене її слова дуже зачіпають. Вона ж сама так хотіла пожити для себе, сама майже не дзвонила рік, не виявляла інтересу, я сама їй дзвонила, а вона розмовляла, ніби послугу робила. А тепер з’ясовується, що це я погана, що залишила мати на самоті?

Поки я мовчу, хоча мені багато чого хочеться їй сказати, але це будуть дуже злі слова, які її дуже скривдять. Але й вислуховувати її скарги мені з кожним разом все важче. Мені теж важко – у мене дитина маленька, у мене робота, свої якісь справи, я не можу звалити собі на шию ще й розвагу мами, якій сумно і вона через рік раптово усвідомила, що їй самотньо.

Чому їй рік не було самотньо, а тут раптом стало? Чоловік обережно припустив, що тоді вона мала чоловіка, з яким зараз розійшлася. Це багато чого пояснило б, але від такого пояснення мені ще образливіше. Тому що тоді виходить, що вона про мене згадує, коли їй нема чого робити, а в інший час їй не до мене абсолютно. З’ясовувати правду я поки що не хочу, не готова.

КІНЕЦЬ.