– Ти хоч розумієш, Валю, що батько змінив заповіт буквально перед тим, як відійшов у вічність? – прошепотів мій двоюрідний брат Андрій, коли я востаннє виходила з лікарняної палати. – Там щось таке, від чого в нас усіх підкошуються ноги.

Саме ці слова стали першим “феєрверком”, що прибрав мене зі звичної колії. А я і справді нічого не розуміла. Усе життя я вважала, що наша родина – це міцний фундамент, збудований не лише на фінансовій стабільності, а й на взаємопідтримці. Тепер же виходило так, що тільки-но тато усвідомив, що йому лишається небагато, він зібрав усі сили та вирішив внести зміни у свою останню волю.

Я живу в невеликому містечку недалеко від моря, але це не заважає мені працювати в столиці – часто їжджу туди й назад. Мій чоловік – Дмитро, а в родині ми нещодавно втратили найріднішу людину: мого батька.

Про те, що він занедужав, я дізналась у розпал робочої рутини. Мабуть, ніколи не забуду, як мама тихенько сказала по телефону: “Треба приїхати, бо лікарі радять готуватися до найгіршого”. Я тоді мовчки ковтала сльози, думаючи, що рано чи пізно це трапляється з кожним. Але аж ніяк не очікувала, що наша сім’я зміниться настільки, що ми буквально перестанемо існувати, як єдина спільнота.

Мій батько був людиною, яку всі вважали дуже заможною. Кажуть, що ще прадід зі сторони тата володів якимись фабриками, а потім переформатував бізнес на продаж нерухомості. Сімейний спадок розрісся до чималого масштабу: будинки, квартири, земля біля моря.

Родичів у нас багато, і всі вони, звісно ж, нерідко з’являлися на свята – хтось із пляцками, хтось із салатами чи квітами. Та що там, я довгий час вважала, що нас єднають не лише майно й зв’язки, а й щира турбота одне про одного. Але те, що сталося під час останніх днів життя тата, остаточно відкрило мені очі на всю правду.

Коли тато потрапив у клініку, я з мамою чергувала біля нього ледь не щодня. Інколи приходила моя кузина Марина, ще іноді заходив двоюрідний брат Андрій – оце, мабуть, і все. У решти родичів буцімто було безліч справ. Я на той момент вже не чекала ніякої допомоги від них, бо бачила, як люди вміють знаходити виправдання, коли йдеться про підтримку. Тато це теж прекрасно розумів. Однак він не жалівся, а лише казав мені: “Валю, ти не переймайся тим, що хтось не приходить. Головне, що ти і мама поруч”.

Та раптом одного ранку Діма (мій чоловік) зателефонував, щоб повідомити, що тато сильно послабшав. Я все кинула й помчала до лікарні. Там побачила збентежену черницю, яка тихо мовила: “На жаль, сьогодні відвідати його вже не вийде…” У цей момент мою душу пронизала холодна хвиля усвідомлення: батька не стало. Я присіла на лавку в коридорі й не знала, як тепер сказати про це мамі.

Похорон організували швидко, бо тато завжди говорив, що не хоче зайвого галасу. У нашій великій родині це звучить трохи іронічно, бо навіть скромні обряди перетворюються на масштабні церемонії – стільки в нас родичів і знайомих. Всі прийшли, хто з чорними хустками, хто з вдаваним смутком, а дехто взагалі не приховував цікавості: “А що ж тато залишив у спадок?”

Після відспівування, коли ми зібралися в залі, щоб усі могли висловити співчуття, хтось пошепки питав: “Ти чув про його новий заповіт?” – “Може, все переписав на Валю з мамою, а нам нічого не дістанеться?” – “Чи, може, будинки віддадуть монахиням?” Я мовчала, бо й сама точно не знала, що тато встиг змінити. Утім, ще до всіх цих пліток мама попередила, що є запрошений нотаріус. Він мав оголосити батькову волю після невеличкого поминального обіду.

Коли ми зайшли в окрему кімнату, де стояла кафедра, я побачила в натовпі ті ж самі обличчя, що не знаходили часу відвідати тата в клініці. Але тепер вони всі тамували подих: очевидно, чекали чималих “дивідендів”. Нотаріус почав читати: “В останні дні пан Микола (так звали мого батька) вирішив внести корективи у власний заповіт.

Він зазначив, що…” І тут почався найцікавіший список: весь великий будинок і ще один дачний, розташований біля моря, передаються мені й мамі.

Квартиру тато заповів сестрі моєї покійної бабусі, бо вона щонайменше кілька разів приходила його провідати. А всі інші численні об’єкти нерухомості (кілька квартир і офіси) – монахиням, які доглядали його в хоспісі. Нічого собі! У залі запала тиша, яку трохи згодом прорізали обурені вигуки: “Це ж несправедливо!”, “Ну як так? Це ж має залишитися в родині!”

А нотаріус додав, що є лист батька, де він пояснює: “Я не хотів би карати нікого, але бачу, як люди з’являються тільки коли чекають наживи. Сподівався, що родина зможе забезпечити мені підтримку в найважчий час, та, на жаль, хоспіс зустрів мене частіше, ніж ви”.

Коли нотаріус договорив, мене саму розібрав дивний сміх – від усвідомлення, що тато все чудово передбачив і зробив по-своєму. Збоку я чула ошелешені переговори, люди виглядали так, наче їм тільки-но повідомили про найбільше розчарування в житті.

Я глянула на маму – вона витирала сльози. Мабуть, думала не про гроші, а про те, як недобре склалося з більшістю наших так званих “рідних”. Я поклала руку їй на плече, і в цей момент зрозуміла: такий вчинок тата – його останній життєвий урок. Він показав, що справжня турбота не вимірюється урочистими промовами.

Отак сім’я наче перестала існувати, бо між родичами й колишніми “добрими знайомими” виникла прірва. Та, попри все, я залишилася з думкою, що тато вчинив правильно.

А ви що думаєте? Чи здатна така несподівана зміна заповіту струснути родину й водночас показати кожному його справжнє обличчя?

Чи, можливо, він мав зробити все інакше?

Джерело