З чоловіком ми одружилися, коли нам було по 22 роки. Ми встигли закінчити університет, але я ще до весілля була ваrітна. Ми одружилися-і через п’ять місяців я наро дила сина.

Ми з чоловіком були з села. У нас не було багатих батьків – і багатих родичів також не було. Всього ми домоглися разом і своєю працею.

Ми удвох працювали в школі, і вийшло так, що я рано віддала свого сина в дитячий садок. На жаль, ми займалися чужими дітьми, а наша дитина постійно була під наглядом інших.

Совість звичайно мучила, тому що хотілося дати більше любові і присвятити багато часу рідній дитині. Нам потрібно було хоч чогось досягти в житті і побудувати майбутнє для нього ; ми дуже багато працювали.

Спочатку ми жили в орендованій квартирі, потім купили однушку, а потім вирішили побудувати дачу в селі. Дача була маленька, але з усіма зручностями. Наш син був уже дорослий. Він навчався в університеті, на юридичному факультеті, де познайомився з дівчиною, яка була з багатої сім’ї.

У матеріальному плані ми для сина зробили дуже багато: він ходив на гуртки та секції, ми оплачували університет, купили йому машину, коли йому було всього лише 18 років. І так як у нас ще була квартира в місті, ми подарували її йому. Але син після весілля, куди ми вклали останню копійку, забув про все це.

На початку вони з дружиною жили в його квартирі, але потім він переїхав жити до тещі, здав нашу квартиру і перестав нам дзвонити. Відвідував він нас дуже рідко.

Коли мій чоловік дізнався, що син здає квартиру, дуже розлю тився і пішов до юриста. Виявилося, що по праву він може робити з нею все, що завгодно, так як ця квартира належить нам.

Ми звичайно ж з сином су дитися не будемо, хоча під час останньої розмови він був дуже rрубий і зви нуватив нас у тому, що ми для нього нічого не зробили і все за нас роблять батьки дружини.

Квартиру ми залишили. З сином зараз не спілкуємося, і я не знаю – будемо спілкуватися чи ні. Можливо, з часом і наша, і його обра за пройдуть.

КІНЕЦЬ.