Після весілля сина ми пустили їх з невісткою жити до нас. І не встигла я оком моргнути, як у своєму ж домі стала зайвою. Антон мовчав, Світлана “робила як краще”, а я… я поступово зникала. Спочатку з кімнати, потім з кухні, а потім з життя. Але знаєте, що найважче? Власна дитина, яка ніби й поряд, але не бачить.

Я завжди думала, що найважче — це відпустити дитину в доросле життя. А воно, виявляється, не у відпусканні справа. Найважче — залишитися поруч, коли тебе поступово викидають за межі того життя, яке ти будувала.

Все почалося, коли Антон привів Світлану. Гарна, з блиском в очах, активна така, модна. Ну, думаю, молодець син — знайшов жінку з амбіціями. А я ж сучасна мама, без цих «невістка – ворог номер один». Навпаки, допомогти хотіла, підтримати.

Коли вони сказали, що хочуть трохи пожити з нами, поки збирають на власне житло — я тільки руками розвела.

– Звісно, діти, тут місця вистачить на всіх, – кажу. – Будемо жити, як велика щаслива родина.

Ох, якби я тоді знала, що означає оте «велика родина»…

Перший тиждень – як медовий місяць. Вона готує – я захоплююсь, я прибираю – вона дякує. Каву мені в ліжко принесла раз! Я аж розчулилася. Ну, думаю, хороша буде дружина синові.

А потім почалося. Але не одразу — повільно, як вода, що точить камінь.

Спершу вона переставила баночки на кухні.

– Це ж абсурд, що сіль і цукор так далеко. Ось тут зручніше, – говорить мені, а я ще сміюся.

– Та роби, як зручно, Світланко.

Наївна була. Думала, це все дрібниці.

Наступного тижня зник мій фартух. Той самий, з мереживом, з яким я ще мамини рецепти колись готувала. Запитую:

– А мій фартушок не бачила?

– Ой, він вже зовсім старенький був, я подумала… ну, він у коробці, в коморі, – каже і навіть не червоніє.

А коли вона винесла з вітальні стару шафу, бо «занадто темна й не по фен-шую», я вже не витримала:

– Світлано, ти що, переоблаштовуєш усе життя тут? Ми ж не домовлялись.

– Просто хочу, щоб було красиво. Ти ж сама казала, що тобі зміни не завадили б, – усміхається і продовжує, ніби нічого.

Антон мовчав. Завжди мовчав. Стоїть, як той кіт під дощем – очі великі, рот закритий.

– Сину, може, скажеш щось? – питала я одного вечора, коли на моїй улюбленій скатертині вже сушились якісь авокадо з водоростями.

– Мам, не бери в голову. Свєта хоче як краще. Це ж не назавжди.

Але кожен новий день доводив, що «не назавжди» перетворюється на «назавжди».

Після того, як Світлана почала обирати меблі для «нашої спальні», я зрозуміла – або я щось роблю, або мене остаточно замінять на модну лампу з ІКЕА.

– Світлано, а ти не думаєш, що деколи можна порадитися? Це ж мій дім, – сказала я одного ранку, коли вона прийшла зі зразками шпалер.

– Ой, та не ображайся. Я просто стараюсь. Ти ж така зайнята, не хотіла турбувати.

Я зайнята?! Сиджу вдома з 7 ранку, тільки й думаю, що приготувати на вечерю, аби вгодити цій пані з її непереносимістю глютену!

І от, якось ввечері, я сіла на кухні, а Світлана каже:

– Мам, можеш трохи дати нам простору? Ми запросили друзів. Хотіли б самі посидіти, без зайвого галасу.

Зайвого. Галасу. Це вона про мене.

Я піднялася. Спокійно. Без крику, без сцени. Але всередині – ураган. У той вечір я вирішила: або говорити, або зникати остаточно.

Наступного дня я покликала Антона на розмову. Світлани вдома не було, і це був мій шанс.

– Сину, давай чесно. Мені боляче. Мене немає в цьому домі. Вона все вирішує, а я – ніби тінь. Ти хоч помічаєш?

Він опустив очі.

– Мам, я бачу, але… не знаю, що робити. Я між вами.

– Ні, ти не між. Ти просто мовчиш. А це гірше.

Він замовк. Я чекала. Потім він сказав:

– Я поговорю з нею. Обіцяю.

І знаєте, вперше я побачила в його очах щось справжнє. Може, нарешті зрозумів, що його мама – не меблі. Що я не просто «функція», яка варить борщі і прибирає за всіма.

Світлана змінилася. Потроху. Вона почала питати. Спочатку це виглядало, як формальність, але потім — щиро. Попросила вибачення за те, що була «трохи занадто». І, що головне — почала слухати.

Ми навіть одного вечора вдвох пекли пиріг. Якийсь їхній модний – з мигдалем і лавандою, але ж посміялись, побалакали. Вперше по-справжньому.

Може, вона не така вже й погана. Просто різна. Інша. І я теж маю право бути іншою. Але не зниклою.

Зараз ми живемо тихіше. Спокійніше. І навіть затишніше. Я повернулась на кухню. Вона залишила свої вазончики. Ми з Антоном знову маємо наші розмови на лавці. Не щодня. Але щирі.

І от думаю, мої дорогі, а як у вас?

Чи мали ви такі ситуації, коли в своєму домі відчували себе гостями?

Як ви тоді діяли? Замовкли, зникли, чи… сказали?

Діліться. Може, саме ваша історія комусь зараз дасть силу не мовчати.

Джерело