З Веронікою ми дружимо зі школи. Був час, коли ми практично припинили спілкуватися, але через кілька років знову все відновили.

Подруга рано вийшла заміж, але сім’я якось не склалася. Через чотири роки вони з чоловіком розлучилися, і багато років Вероніка жила з донькою.

Я завжди знала – подруга не вміє задовольнятися малим. Вона перебирала чоловіків, але всіх відбраковувала через дохід. Чомусь Вероніка ще зі школи придумала собі, що вона має знайти собі свого олігарха.

– У злиднях я жити не хочу! Я цього в дитинстві надивилася. – любила примовляти Вероніка. – Мені потрібен мужик, який мене буде забезпечувати!

Через свої споживацькі погляди, до мого чоловіка подруга теж завжди ставилася скептично. Для неї він мало не нищеброд. Хоча я вважаю, що заробляє чоловік непогано. За роки шлюбу ми вже купили дві квартири, раз на рік літаємо у відпустку. На дітях теж не економимо.

Але всього цього ми домоглися спільними зусиллями. Я теж завжди працювала і намагалася просуватися кар’єрними сходами. Подруга ж роботу часто змінює. Не пам’ятаю місця, де вона затримувалася більше кількох років.

Але через стільки років (а нам із подругою вже по сорок п’ять наступного року стукне) Всесвіт почув Вероніку. Знайшовся багатенький старший чоловік, який із радістю почав витрачати свої гроші на неї.

Два роки вони з подругою просто співмешкали. Вероніка все намагалася його «продавити на шлюб», як вона сама висловлювалася, але той все не поспішав. А кілька місяців тому подруга прилетіла на нашу зустріч мало не на крилах.

-Все! Дотиснула! Ми заяву в РАЦС подали! Тебе теж запрошено і жодних відмовок! – заявила мені сяюча Вероніка.

А я і не збиралася відмовлятися. Запевнила подругу, що ми з чоловіком обов’язково прийдемо і привітаємо її з такою чудовою подією.

Вероніка вирішила все влаштувати з розмахом. Це в її стилі. Щоб усі бачили, якого успіху вона зуміла досягти. Це ж її день, так що цілком має право.

Подруга знайшла шикарний ресторан. Площа дозволяла там відіграти відразу кілька свят. Дорогий ведучий, концертна програма. Вероніка навіть весільних суконь собі купила відразу дві.

– Не змогла вибрати! Вони обидві такі гарні! – нарікала подруга напередодні. – В одній буду в РАЦСі, а другу ввечері одягну.

Я раділа за подругу. Видно було, що людина по-справжньому щаслива і насолоджується ситуацією. Вероніка ніби відігралася за всі ті роки, які не могла собі такого дозволити.

Що ж тут таїти – мені теж хотілося побувати на такому шикарному весіллі. Я таке бачила тільки у світських хроніках, а тут реальна можливість взяти участь.

Ми з чоловіком довго думали, яку суму подарувати подрузі на весілля. Не хотілося виставити її в некрасивому світлі перед нареченим і його родичами. А то потім думатимуть, що з боку нареченої одні дармоїди прийшли, щоб на халяву поїсти.

Вирішили, що ми можемо дозволити собі подарувати п’ятдесят тисяч. Для нас це сума цілком пристойна – половина моєї місячної зарплати. Але й найкраща подруга не щодня заміж виходить.

У РАЦСі все пройшло шикарно. Наречена мала вигляд голлівудської кінозірки. Потім усі гості поїхали в ресторан.

Я на початку підступу не відчула. При вході всіх гостей реєстрували і відводили за столики з іменними табличками. Усе навколо було таке гарне й ошатне, що я просто крутила головою, щоб усе уважно роздивитися.

Нас із чоловіком провели до столика. Але час минав, уже й гаряче подали, а нареченої з нареченим усе не було. Дивно, подумала я. І тут чоловік мені видає, що він бачив, як ті пішли в зал навпроти нашого!

Тільки через якийсь час до мене дійшло, що Вероніка розділила гостей! Вона орендувала два зали. В одному були самі наречений з нареченою і ті гості, які багатші, а в іншому – ми!

У нас тут не було ні ведучого, ні номерів з виставами, а там веселощі йшли на повну котушку! Оскільки гості періодично виходили освіжитися, то я кілька разів встигла помітити, що відбувалося в другому залі.

А там мало не «Цирк Дю Солей» гастролі проводив! Усе виблискувало, дзвеніло і співало. З нами ж поруч сиділа рідна тітка Вероніки. Приємна жінка, я її давно знаю. Але вона вчителька, а чоловік на заводі все життя відпрацював. Мабуть, теж не доросла до другого залу.

Потім ми побачили, як у другий зал завозили торт. Це був не торт. А Вавилонська вежа! Нам же просто подавали тістечка.

Ми провели на весіллі кілька годин, а потім вирішили піти. Все одно ніхто не помітить. Наречена за весь цей час навіть жодного разу не зазирнула в наш зал.

Перед відходом я дістала з подарункового конверта половину суми і поклала його на стіл із подарунками.

Так жахливо я себе ще ніколи не почувала. Не думала, що найкраща подруга, з якою ми стільки всього пережили, так плюне мені в обличчя!

КІНЕЦЬ.