Я організувала весілля своєї племінниці, але тепер мене вважають жадібною.

– А ти могла б постаратися більше! Гроші, а не посуд, — роздратований голос сестри лунав у телефоні. Я сиділа на дивані, втомлена після всіх весільних турбот, і не могла повірити власним вухам. Моя сестра Марія дійсно вважала, що я недостатньо зробила для її доньки Наталії? Посуд, подарований мною, став останньою краплею в чаші її незадоволення.

Мене звати Оксана, і ця історія — спроба зрозуміти, де закінчується бажання допомогти, а починається зловживання довірою.

Між мною і моєю племінницею Наталею завжди були дружні стосунки. Ми часто жартували, що різниця у п’ять років — це не про тітку й племінницю, а про подруг. Тому, коли Наталя зізналася, що виходить заміж, я з радістю запропонувала допомогу. Спочатку йшлося про дрібниці: знайти залу, підібрати квіти, порадити з фотографом. Але вже за кілька днів моє життя перетворилося на нескінченний список завдань.

Моїм найбільшим досягненням стало те, що я змогла домовитися про знижку на весільний зал. Уявіть: зал на 80 гостей, чудова атмосфера, а коштувало це на третину менше, ніж інші пропозиції. Наталя з нареченим були у захваті. Їм якраз бракувало грошей, адже молода пара мріяла про власний дім, і кожна копійка йшла на перший внесок за іпотеку.

Потім я знайшла флориста, який зробив весільний букет за символічну ціну, домовилася про розваги для гостей, навіть зібрала колекцію ідей для весільного торту. Кожен мій день був наповнений телефонними дзвінками, зустрічами й візитами.

Одного разу Марія подзвонила й попросила, щоб я розіслала запрошення. Якийсь час я справді не звертала уваги на те, що більшість обов’язків лягли на мене. Усі були зайняті: Наталя — підготовкою до медового місяця, сестра — роботою, а швагро, як завжди, мав “важливі справи”. Я все приймала, доки одного дня Марія не попросила мене відвезти свекруху Наталії до швачки.

– А чому не Петро? Він має машину, – запитала я, вже виснажена після попередніх доручень.

– Він зайнятий. Це ж просто одна поїздка, не перебільшуй, – відповіла Марія.

Я зітхнула й погодилася. Поїздка зайняла пів дня, свекруха була невдоволена затримкою, а я повернулася додому на межі нервового зриву.

Тим часом сестра не зупинилася. Вона заявила, що наш дядько та його дружина залишаться в мене на кілька днів.

– Вони не беруть із собою малого, тільки удвох, — сказала вона, ніби це мало мене заспокоїти.

– У нас немає місця! Куди я їх покладу? – обурилася я.

Але Марія відмахнулася: “Розберешся. Наталя ж родичів не виганятиме”.

Мій чоловік Славік спробував підтримати мене, але видно було, що йому теж не до душі цей сценарій. Якби не його витримка, я би, напевно, здалася ще раніше.

День весілля настав. Зала сяяла, Наталя була чудовою нареченою, а я… Я просто хотіла, щоб усе це закінчилося. Гості веселилися до ранку, більшість танцювала до останньої пісні. Але наша квартира перетворилася на маленький хостел для родичів, які ніяк не хотіли їхати.

Наступного дня ми з чоловіком ледве провели дядька і його дружину на поїзд. Вдома я впала на диван із наміром виспатися вперше за кілька тижнів. Але телефон знову задзвонив. Це була Марія.

– Я думала, ти більше любиш Наталю, – сказала вона з порога.

– Що? – я не зрозуміла, про що йдеться.

– Ну, подарунок. Чому не гроші? Наталя розраховувала на фінансову підтримку, а ти посуд даруєш?

– Я купила якісний набір посуду. Він стане в нагоді в їхньому новому домі. Чого ти ще хочеш? – відповіла я, стримуючи емоції.

– Ти просто жадібна! Наталя розчарована, – оголосила вона, перш ніж покласти слухавку.

Я озирнулася навколо. Квартира була в безладі після весільних гостей. Усі ці зусилля, час і нерви — все це заради того, щоб мене в результаті назвали жадібною. Я віддала цій події частину свого життя, залишаючи власні справи на другому плані. Але тепер я зрозуміла: Марія й Наталя сприйняли мою допомогу як належне.

Минув місяць. Наталя не подзвонила, і я також не намагалася виходити на зв’язок. Я вирішила дати їй час. Можливо, вона зрозуміє, наскільки несправедливим було її ставлення.

Дорогі читачі, що б ви зробили на моєму місці? Чи правильно я вчинила, зупинивши спілкування? Як боротися з тиском рідних, які сприймають вашу допомогу як обов’язок?

Джерело