Будучи маленькою дівчинкою, я фантазувала про бездоганне весілля. Коли Дмитро зробив мені пропозицію, я вже уявляла собі сукню, місце проведення церемонії та список гостей.

Але я не знала, що саме мені доведеться все це зіnсувати.

Ми провели церемонію у заміському ресторані, розташованому поруч із чарівним готелем. Місце було таким, яким я хотіла його бачити.

Через введені нещодавно правила свято закінчилося близько десятої години вечора. До 11-ї гості розійшлися за своїми номерами, а ми з Дмитром пішли у свій номер.

Виснажені, ми не звернули уваги на залишені злегка прочинені двері – здавалося б, дрібниця, але яка виявилася дуже важлива.

Привабливість наших подарунків не давала нам спокою: ми розпаковували та критикували кожен із них.

Ми вступали в різкі суперечки щодо внеску родичів з обох сторін. Ми знущалися з усього, не звертаючи уваги на можливу присутність цих людей у сусідніх номерах.

Наступного ранку ми помітили дивну напругу за сніданком. -Мамо, а чому всі так дивно дивляться на нас? – Запитала я.

-Тому, що наступного разу тобі варто щільно зачиняти двері, перш ніж обмовляти своїх родичів, – різко відповіла вона. Цей день став для нас із Дмитром важким випробуванням.

Збентеження було непереборним. Ось і весілля моєї мрії! В результаті мені довелося вирішувати найскладніше завдання – просити вибачення у своєї сім’ї.

КІНЕЦЬ.