Після вчорашнього готувати для зовиці з дітьми мене тепер точно ніхто не змусить після такого “прийому”. Насіння і смажені макарони! Але – про все по-порядку.

Сестра чоловіка, Наталя, хоча й молодша за нас, опинилася в непростій ситуації: розлучення, двоє дітей на руках, мінімальна допомога від колишнього чоловіка.

Тому її часто і тягне до нас у гості. Мабуть, хоче відчути себе частиною сім’ї, і я завжди намагаюся її зрозуміти, підтримати.

Щоразу, коли вона приходила з дітьми, я старалася зробити для них щось особливе. Готувала щось смачненьке: борщ із пампушками, запіканку, домашній торт. Діти Наталі із задоволенням їли, сміялися, відчували себе, як удома.

Наталя теж завжди хвалила мої страви, але ніколи не приходила з чимось своїм — навіть із коробкою цукерок. Я списувала це на її непрості життєві обставини.

А цього року перед Миколаєм вона раптом запросила нас у гості. Мене це навіть здивувало: Наталя рідко звала до себе.

— Приходьте! Діти чекають! — сказала вона телефоном.

Я вирішила, що це чудова нагода підтримати її. Ми підготували для племінників подарунки: солодощі, книжки, невеличкі іграшки.

Зібралися й пішли до неї з чоловіком.

Коли ми зайшли до її квартири, мене відразу насторожила атмосфера. У коридорі були розкидані дитячі черевики, якісь іграшки, навіть шкарпетки.

Ну гаразд, думаю, у неї ж двоє малюків, не все так просто. Але коли ми зайшли в кімнату, мене чекало справжнє здивування.

На столі, який вона поставила посеред кімнати, стояли – уявіть! – дві великі миски зі смаженим соняшниковим насінням. Так, саме насінням! Наталя привітно усміхнулася:

— Сідайте! Це у нас така “пісна вечеря”, без розкошів.

Я спочатку подумала, що це жарт, але ні — більше нічого на столі не було. Ну добре, думаю, можливо, вона приготувала щось інше і ще не встигла винести. Але ні. Вона присіла поруч, почала жувати насіння і сказала:

— Зараз так гарно поговоримо, як у дитинстві!

Я подивилася на чоловіка, але він лише безпорадно знизав плечима. Ми спробували підтримати розмову. Її діти тим часом носилися по кімнаті, кричали й розкидали ті ж шкаралупи від насіння на підлогу. Один із них навіть кинув трохи на наші коліна.

Наталя ж на це не реагувала:

— Вони ж діти, що з них візьмеш!

Через пів години я вже ледве стримувалася. Ситуація стала ще абсурднішою, коли вона раптом принесла щось “особливе” — тарілку зі смаженими макаронами.

Так, макарони, обсмажені на олії! Вона поставила це на стіл із виглядом, ніби принесла королівський делікатес, і сказала:

— Ось, це моя коронна страва!

Я спробувала ложку. Вони були несолоні, пересмажені, але Наталя їла із задоволенням.

— Це дуже економно! І діти люблять, — додала вона.

Після ще пів години балачок про те, як важко бути мамою-одиначкою, як чоловіки “всі однакові”, і як вона тепер “вчиться економити”, я ледве дочекалася, поки чоловік сказав, що нам час іти.

На виході вона кинула:

— Тепер ваша черга запрошувати!

Вдома я відчула себе виснаженою. Раніше я виправдовувала її: думала, що вона просто втомилася, їй потрібна підтримка. Але після цього вечора зрозуміла: вона навіть не старається. Просто користується нашим терпінням і щирістю.

Чоловік спробував мене заспокоїти:

— Вона ж сестра, треба підтримати.

Але я твердо вирішила: наступного разу, якщо вона прийде до нас, я не буду ні готувати, ні перейматися. Просто насіння поставлю.

Хай відчує, як це “гостинність по-наталчини”.

Джерело