Почалося все з того, що у квітні я розлучилася зі своїм коханим. Ми зустрічалися півтора роки, жили ми разом у моїй квартирі.

Ініціатором розриву була я, тому що в мене зникли почуття до нього, і я не хотіла пов’язувати свою долю з некоханим чоловіком. Після цього в травні я познайомилася з чудовим чоловіком, який набагато старший за мене, на 19 років, у нього є дорослий син.

У мене вперше у відносинах така велика різниця у віці і мене це трохи бентежить. Точніше, навіть не мене саму, а думки з цього приводу рідних та друзів, адже не всі це схвалять.

Хоча, можливо, це питання для мене вже суто теоретичне. Через 3 місяці наших бурхливих стосунків він мені заявляє, що його більше не тягне до мене і все скінчено.

А в мене навпаки, тільки-но з’явилася реальна прихильність і тільки недавно я зрозуміла, що це велике кохання. У підсумку ми разом вже 5 місяців, але останні 2 місяці все у підвішеному стані. Він і не відпускає мене, і не тримає.

Періодично щось між нами щось трапляється (за ініціативою з його боку), а потім він знову каже, що тепер уже точно все. Я постійно плачу і без нього просто не можу.

Розумію, що ми не маємо майбутнього, намагалася переключитися на щось інше. Кидала його і зі скандалом йшла, але потім сама поверталася.

Він просить, щоб я залишила його та знайшла іншого, а я не можу. Рада б, але не можу.

Таке почуття, що ми з попереднім моїм хлопцем помінялися місцями, тоді в мене зникли почуття, а зараз зникли вже до мене. Я намагаюся заспокоїтися, взяти себе в руки, але тільки-но подумаю про те, що і втратила його, відразу починається істерика.

Усі думки лише про нього. Я не живу, а існую.

Настрій залежить від нього, від його дзвінків, від спілкування зі мною. Як мені обірвати це все?

Я розумію, що у нас немає майбутнього, що я не можу змусити його мене покохати, страшенно мучаюся через це. Але не можу нічого з собою вдіяти.

КІНЕЦЬ.