– Якщо чесно, то все. Я втомився. Не знаю, що далі робити, відповів я похиливши голову.

– Богдане, що ти таке мелеш? Ти живий, поки тебе турбує хоч щось! У тебе просто сіла батарейка. Тебе потрібно підзарядити. Ось і все! І, до речі, хіба не ти завжди казав, що життя – це шлях, а не місце призначення?

– Тоді я був оптимістом. Тепер просто не знаю, що далі.

Коли Наталя сказала, що їде, я не відчув ні злості, ні образи. Лише дивний спокій, ніби щось неминуче нарешті сталося. Ми прожили разом тридцять років. Діти виросли, роз’їхалися. Вона захотіла іншого життя. А я… Я залишився.

Після переїзду я придбав скромну квартирку на околиці Львова. Без телевізора, без зайвих речей. Головне – холодильник працює, а на полиці є трохи гречки. Ще є старий матрац і шафа, повна колись важливих речей. Колись.

Я став менше спілкуватися з друзями. Відписався від соцмереж. Рідше виходжу на люди. Життя стало одноманітним, наче старий фільм.

Але потім почалися дзвінки.

Спочатку це був Андрій. Він ще з юності мав цей нестерпний оптимізм.

– Богдане, ми їдемо в Карпати на вихідні. Уяви: свіже повітря, банош! Поїдеш?

– Я не в формі. Та й немає сенсу.

– Немає сенсу сидіти в квартирі й шкодувати себе! Все одно приїжджай! Як колись. Бодай просто посидіти біля ватри.

Наступного дня подзвонила Оксана, колишня колега.

– Богдане, ти вже місяцями не відповідаєш! Ми тебе шукаємо! Хочеш, приходь на каву?

Я сказав, що подумаю. Але чесно? Не збирався.

А потім з’явився Юрко. Він не питав.

– Відчиняй, я під дверима.

Він зайшов, поставив на стіл пляшку соку й розвалився в кріслі.

– Що це з тобою? Де той Богдан, якого я знав? Ти ж завжди був першим, хто вигадував пригоди!

– Цей Богдан залишився в минулому.

– Дурниці! Ти сам себе загнав у кут. Думаєш, ти один такий? Наталя пішла – і що? Тобі що, без неї нічого не залишилося?

– А що залишилося?

Юрко мовчки налив у склянку. Я випив чай. Через годину ми сміялися над тим, як у студентські роки купували найдешевші вареники на ринку, бо більше не мали грошей. Над тим, як я колись писав Наталі вірші, а вона сміялася, що вони гірші за підручник з математики. Над тим, як ми планували спільну старість – а тепер я сиджу тут і відмовляюся від життя.

І ось я стояв на балконі, дивлячись на захід сонця. Я вперше за довгий час думав: може, ще не кінець? Може, ще є сенс? Може, варто хоча б з’їздити в ті Карпати?

А ви як думаєте? Чи має людина право просто зупинитися? Чи, можливо, завжди є шанс на новий початок?

Джерело