Після того, як не стало чоловіка, я знайшла дивну папку, вміст якої мене, не те слово, спантеличив. Виявляється, мій Василь жив подвійним життя і навіть мав дванадцятилітнього сина. Тій жінці він весь час обіцяв, що після розлучення зі мною, одружиться на ній, але так “бідненький”, цього не дочекався.

Василь тільки-тільки від нас полетів на небеса, а я вже дізналася, що наше життя було, схоже, наповнене таємницями. І найгірше те, що я не мала жодного уявлення, як із цим жити далі.

Запах чоловіка ще витав у нашому домі, а його брудні таємниці вже були розкриті. Я думала, що це жарт. Але виявилося, що все цілком серйозно, і тепер я мусила збирати уламки свого світу.

Ми з Василем були разом довгі роки. Я наївно вірила, що знаю про нього все. Наші будні, свята, легкі ранки з кавою на кухні та вечори в затишній вітальні ніколи не натякали на якийсь обман. Мабуть, я була занадто довірливою.

По дорозі додому мої думки блукали безцільно. Я намагалася знайти логічне пояснення, але все, що я знайшла, – це ще запитання. Як я могла не помічати стільки років? Чому мій чоловік ніколи про це нічого не говорив?

Почалося все з того, що я натрапила на дивну папку з документами, поки перебирала Василеві речі. Мені здалося, що в них ідеться про нерухомість у сусідній області.

Але найбільший подив був у тому, що власником указано не лише його ім’я. Я побачила ще й ім’я жінки – Галини Яковенко. Оформлені вони були так, ніби Василь і Галина виступали сімейною парою. Ще кілька років тому вони спільно придбали ділянку землі. Прочитавши це, я мало не впала від несподіванки.

– Як?! – перепитав мене брат, коли я поділилася з ним цією новиною. – Може, вони просто в бізнесі разом?

– А якщо ні? – відповіла я. – Якщо він вів подвійне життя? Я нічого не хочу вигадувати, але ти ж розумієш, наскільки дивно все це виглядає.

Найбільше мене обурювало те, що Василь навіть не натякнув мені на цю Галину. У нас ніколи не було серйозних сварок. Звісно, траплялися якісь побутові сутички, та я не вірила, що він був здатний на щось радикальне. Не пам’ятаю жодного разу, коли він зникав би кудись без пояснення. Якщо затримувався – завжди дзвонив і казав, що ще на роботі чи у справах. Я беззастережно довіряла.

Тепер, коли Василя вже не було поруч, я лишилася з цим “подаруночком”. Подумала – треба знайти цю жінку і з’ясувати все особисто. Інакше я б божеволіла від невідомості.

Спочатку намагалася через знайомих дізнатися, хто така Галина. Виявилося, що деякі люди з нашого оточення ніби й чули про неї, але ніхто точно не знав, що саме її пов’язувало з Василем. Хтось припускав, що то була подруга дитинства, з якою він “просто підтримував зв’язок”. А ще хтось натякав на щось більше. Я ходила, мов у мареві.

Одного разу зустріла сусідку, тітку Софію, яка колись працювала в архіві. Вона, дізнавшись про мою історію, відразу запропонувала допомогу – перевірити записи про ту земельну ділянку, з’ясувати, чи є якісь додаткові документи. Я вхопилася за цю пропозицію, ніби за соломинку. За кілька днів ми вже сиділи в її робочій кімнаті, заглиблені в старі папки.

– Дивися, – сказала Софія, провівши пальцем по рядках. – Ось тут зазначено, що Василь і Галина купили ділянку “для спільного побуту”. Можливо, це формальність, але звучить неоднозначно.

Від цих слів я відчула, як у мене пересихає в горлі. Виявлялося, що мій чоловік мав цілу історію поза нашим спільним життям, про яку я не здогадувалася. Наступного дня я отримала від Софії ще одну важливу деталь – у документах знайшли згадку про якогось Микиту, якому зараз мало б бути років дванадцять. Поруч було написано “син”. Я буквально ледь не втратила рівновагу.

– Ти певна? – спитала я у Софії, яка простягала мені копію довідки. – Микита… Син?

Вона мовчки кивнула, дивлячись на мене зі співчуттям. Я не знала, що відчуваю – сум, злість чи розчарування. Василь, якого я любила й уважала, міг приховувати існування дитини? Це здавалось чимось неможливим у реальному житті.

Увечері я сиділа в нашій порожній квартирі, гортаючи старі фотографії. Усі вони здавалися теплими, рідними, у них був той наш затишок і радість. Як поєднати це з тим, що я щойно дізналася?

– Василю, що ти накоїв? – прошепотіла я до стін, сподіваючись хоч на якусь відповідь. Але тиша була мені єдиною співрозмовницею.

Згодом я зустрілася з Галиною. Ми говорили годину або й більше, не знаю, як минув час. З’ясувалося, що Василь обіцяв їй повідомити все “трохи згодом”, навіть казав, що розлучиться зі мною. Виявилося, він заплутався сам і заплутав нас обох. А мені було найбільше боляче від того, що я все це дізнаюся надто пізно, коли вже ні з ким з’ясувати всі деталі.

Тепер мені доводиться розплутувати клубок його подвійного життя. Маю триматися, адже реальність така, що все залишилося мені – і цей будинок, і та земля, і несподівані родичі, про яких я не знала. А як жити далі, коли старі спогади суперечать новим фактам?

А ви як гадаєте, чи є сенс у пошуках істини, коли людина вже не може пояснити свої вчинки, чи, можливо, краще відпустити і рухатися вперед, зберігаючи себе?

Джерело