Антоніна стояла біля моrили Антона. «А як красиво залицявся, – подумала вона. – Казав, що нас доля звела на все життя, і навіть імена у нас однакові».

Важко зітхнувши, промовила: «Прости його, Господи!» – і швидко пішла додому. Могилу колишнього чоловіка вона побачила випадково, коли прийшла відвідати кладовище, де поховані її батьки. Здавалося б, нічого особливого – побачила і пішла далі. Вони давно розлучилися, але вночі нахлинули спогади.

Спочатку вони жили добре. Антон працював на заводі, а Антоніна – вихователькою в дитячому садочку. Вони виховували трьох дітей, придбали квартиру й дачу.

Щоправда, дача чоловікові не подобалася, працювати там доводилося лише Антоніні з дітьми. Антон вважав, що овочі можна купити на його зарплату майстра, а дача – лише примха. Здавалося, живи та радій.

Однак усе змінилося. Антон почав затримуватися на роботі, а іноді й зовсім повертатися під ранок, пояснюючи, що засидівся в гаражі з друзями.

Він поступово втратив інтерес до дітей, хоча раніше радів їхньому народженню й охоче проводив із ними час. Антоніна чула чутки про зради чоловіка.

Вона запитала його про це, але він лише відмахнувся: «Люди заздрять нашому щастю, ось і вигадують нісенітниці». Вона не повірила, але вирішила промовчати.

Одного ранку Антоніна попросила старшу доньку поїхати на дачу розпалити піч. Настав час відкривати дачний сезон, а везти малечу в холодний, сирий будинок після зими було небезпечно. Відправити чоловіка вона не могла – він залишився на нічній зміні. Проте донька швидко повернулася, виглядала розгубленою.

– Що сталося? – занепокоєно запитала Антоніна.

– Там на дачі… – зі сльозами на очах відповіла дівчина.

– Я підходила до будинку й побачила, як із труби йде дим. Підкралася до вікна, зазирнула – а там тато з якоюсь жінкою сміються… Я втекла.

Антоніна обійняла доньку, заспокоїла її. Того ж вечора, коли чоловік повернувся додому, Антоніна не стрималася.

– А чому твоя дамочка на дачі тебе не нагодувала? Втомився від утіх?

Чоловік розлютився, штовхнув її, а діти кинулися захищати матір. Тієї ночі Антоніна прийняла рішення. Наступного дня, коли чоловік зник, вона зібрала його речі й виставила за двері. Антон, побачивши валізи, кричав на весь під’їзд: «Пропадеш без мене!» Але він пішов.

Було важко, Антоніна плакала ночами, але вдень трималася заради дітей. Вони разом впоралися. Донька вступила до педінституту й почала працювати, сини допомагали матері. А на дачі згодом вони побудували для неї просторий будинок, де тепер збирається велика родина.

Антон вдруге одружився, але щастя так і не знайшов. Через кілька років він помер. Дізнавшись про це, Антоніна вирішила поставити свічку за упокій його душі.

Життя тривало, і тепер у великому сімейному колі на дачі вона відчувала мир і спокій.

КІНЕЦЬ.