Марія, Ліля і Надя були нерозлучними ще з дитинства. Разом ходили до школи, разом пекли пиріжки в Надиній печі, разом мріяли про щастя. Їх називали «тріо з нашої вулиці» – завжди втрьох, завжди з дитячою щирістю.

Але роки минали. Школа закінчилась. Життя почало вносити свої корективи.

Марія залишилась у селі – вийшла заміж за Івана, чоловіка спокійного, працьовитого, з руками, що все вміли. Народила двоє діток, тримала господарство і виглядала завжди просто, але охайно. В її очах світилась доброта.

Ліля ж поїхала в місто. Після технікуму влаштувалась у офіс, вдало вийшла заміж за місцевого бізнесмена. Часто приїжджала в село на вихідні, завжди з новими зачісками, з манікюром і ароматами міського життя. Її вигляд з роками все більше різнився від подруг.

Надя залишилася між двома світами. Жила в селі, як і Марія, але серцем завжди тяглась до Лілі – хотілось того блиску, легкості, «чогось більшого». Одружилась не з любові, а «бо вже пора». Чоловік її пив. Дітей не мали. Грошей завжди не вистачало.

І саме в цьому крився – корінь майбутньої тріщини.

Якось, коли Ліля приїхала у село, Надя вирішила запросити її на чай.

– Зайди, подружко, поговоримо! – зраділа.

Сиділи в хаті, пили чай з варенням. Ліля розповідала про поїздки за кордон, про дорогі магазини, про нову квартиру сина. А Надя мовчки кивала і все більше відчувала порожнечу всередині.

– А як Марія? – спитала Ліля.

– Як завжди, свята. Все всім допомагає. Сама в старих туфлях ходить, а сусідці хліб носить.

– Така вже вона, – усміхнулась Ліля. – Добра до всіх. І до тебе теж, так?

Надя змовчала. Десь в глибині душі їй заболіло. Марія й справді не раз допомагала: то буряки разом викопати, то позичити на хліб. Але останнім часом Надя почала сприймати цю допомогу не як дружню підтримку, а як приниження.

«Думає, що краща?» – закрадалась думка.

Після того випадку Надя почала уникати Марію. Не відповідала на дзвінки, не підходила на вулиці. Та Марія, як завжди, терпляче чекала, щиро не розуміючи, що сталось.

– Може, щось трапилось? – питала вона у спільних знайомих. – Надя така мовчазна стала…

– Та що там… – знизували плечима. – Кажуть, заздрить. Ти ж ніби «успішніша», хоч і в селі.

– Успішніша?.. Я?

– Марія не вірила. – Я хіба ділюсь останнім, що маю.

А тим часом Ліля приїжджала рідше. Життя в місті почало сипатись: чоловік пішов до молодшої, син зв’язався з сумнівною компанією, бізнес згорів. Вона вже не блищала, як раніше.

Одного разу вона приїхала без попередження. І пішла не до Наді, а до Марії.

– Привіт… – несміливо ступила в знайоме подвір’я.

– Лілю! – Марія вибігла з хати й обійняла її, наче й не минуло років. – Проходь, як завжди.

Вони сиділи на лавці, і Ліля раптом заплакала.

– Я думала, що маю все… А зараз нічого немає. Всі відійшли. Тільки згадала, що ти ніколи не відверталась.

Марія не відповідала – просто подала хустинку.

– Ти приходь частіше, Лілю. Ми тут – справжні. І завжди раді.

Надя дізналась, що Ліля зупинилась у Марії. Це обурило її ще більше. Вона чекала, що подруга приїде до неї. Що оцінить. Що зрозуміє.

«Знову вона – добра, правильна… Всіх притягує», – крутилось в голові.

Одного вечора в селі зникло світло. Надя саме варила вечерю. Свічок не було. Чоловік – як завжди п’яний. І тут у двері постукали.

– Надю, – це була Марія, з ліхтариком і торбинкою в руках. – Принесла вам свічки. І трохи їжі. Знаю, що тяжко.

Надя стояла, мовчала. Хотіла щось сказати – грубе, різке, – але замість того… розплакалась.

– Пробач мені, Маріє… Я… я заздрила. Тобі, Лілі, всім. Я не змогла змиритись з тим, що в мене нічого не вийшло… І весь час тільки й бачила – хто чого досяг. А ти… а ти просто була поруч…

Марія обійняла її. Міцно.

– Ми всі різні. Але кожна з нас щось має. Просто не все те, що блищить – справжнє. А не все справжнє – видно одразу.

Після того вечора щось змінилось. Подруги почали зустрічатись знову. Ліля часто залишалась у селі – допомагала Марії на городі, сміялась з Надею на лавці. І хоч у кожної було своє життя, своя боротьба, тепер у них знову була спільна опора – дружба.

Вона не завжди ідеальна. Не завжди легка. Але справжня.

Бо іноді за заздрістю стоїть біль. А за мовчанням – сором.

І якщо хтось один зробить крок – можна врятувати те, що здавалось втраченим.

Не всі, хто блищить – щасливі.

Не всі, хто мовчать – байдужі.

І не всі, хто заздрять – злі.

Інколи заздрість – це крик душі, яка просто хоче, щоб її помітили.

Джерело