– Настю, тобі вже двадцять дев’ять. Що ти будеш робити далі? Сидиш тут цілими днями, плачеш… Ти так нічого не досягнеш. А Андрій же одружується. Всі у селі про це вже говорять!, – Мамині слова лупнули по мені сильніше, ніж я хотіла б зізнатися.

Андрій… Його ім’я досі викликає в мені біль, який я намагаюся приховати навіть від себе. Мене наче опалило зсередини, але я стримала себе, щоб не вибухнути.

– Мамо, досить. Я вже чула це тисячу разів. Я повернулася сюди, бо мені треба було оговтатися, а не чути твої безкінечні повчання, – відповіла я з гіркотою.

Мама лише зітхнула, і, як завжди, сказала своє:

– Я просто хочу тобі добра, доню. Але треба братися за життя. Якби ти мене послухала, ти б зараз не сиділа сама.

Я не витримала і піднялася зі стільця, намагаючись втекти з кімнати.

– Мамо, припини. Чому ти не можеш просто підтримати мене?

Мама подивилася на мене трохи винувато, але швидко виправдалася:

– Знаєш, Настю, я теж пройшла через подібне. Твій батько покинув мене, коли тобі було три. І я була сама. Тому й знаю, що треба бути сильною.

Я застигла. Вперше вона згадала про своє минуле так прямо. Мені стало трохи соромно за свою злість.

– Ти ніколи не розповідала мені про це, – пробурмотіла я.

– Бо це було давно. І я вижила. Тому хочу, щоб і ти змогла піднятися, – сказала мама, а тоді додала вже тихіше: – Може, я дійсно перебільшую, але я просто боюся за тебе.

Її слова проникли мені в душу, але це не змінювало того, що наше спільне життя стало майже нестерпним.

Після розриву з Андрієм я повернулася до мами, бо іншого виходу в мене не було. Ми орендували квартиру разом із ним, але тепер я не могла дозволити собі платити за неї самостійно. Тож я повернулася до двокімнатної квартири мами, сподіваючись знайти тут підтримку й спокій. Але замість цього я почувалася так, ніби мене знову закинули в дитинство.

Мама постійно мене критикувала. Я неправильно складала білизну, погано прасувала, спала надто довго і взагалі нікуди не рухалася. Вона часто говорила:

– Настю, ти повинна почати нове життя. Треба зайнятися спортом, знайти роботу, зустрічатися з людьми. Ти ж не можеш так просто сидіти.

Я намагалася не реагувати, але інколи мені було важко стримати сльози. Одного вечора вона зайшла в мою кімнату, поки я шукала вакансії в інтернеті.

– Знаєш, може, ти повинна поговорити з Андрієм. Люди іноді розходяться, але потім сходяться знову.

Я відчула, як усе всередині мене закипає.

– Мамо, припини. Андрій мене залишив. Чому я повинна до нього бігти? Він не цінував мене. Чому я маю повертатися до цього?

Мама лише знизала плечима.

– Бо іноді треба миритися з обставинами.

Ці слова стали останньою краплею.

– Може, ти змирилася, мамо. Але я не збираюся цього робити. Я вийду з цієї ситуації сама, – сказала я твердо, і, здається, вперше за довгий час я відчула впевненість у своїх словах.

Це був переломний момент. Я вирішила, що більше не хочу так жити. Почала працювати над собою, хоча це було важко. Я взялася за фриланс, щодня відкладала копійку до копійки. Щоб розчистити голову, я виходила на прогулянки парком. Це давало мені простір для роздумів.

Через кілька місяців я змогла зібрати достатньо грошей, щоб орендувати кімнату у подруги в сусідньому містечку. Це не була розкіш, але це було місце, де я могла бути собою.

Перед від’їздом я підійшла до мами.

– Мамо, дякую тобі за все, – сказала я.

– Але мені потрібно жити самостійно.

Вона кивнула, хоч у її очах я побачила сльози. Вона обійняла мене і сказала:

– Я знаю, доню. Будь сильною.

Зараз я пишу цей текст у своїй новій кімнаті. Тут все ще пахне фарбою, бо стіни я пофарбувала сама. Це початок нового етапу, і я більше не боюся.

А як ви справляєтеся з труднощами? Чи доводилося вам починати життя з чистого аркуша? Що допомогло вам знайти себе?

Джерело