Той день видався особливо стомлюючим, і я чекала на повернення чоловіка додому, щоб ми могли провести вечір разом. Проте закінчивши роботу, він, не попередивши, поїхав до друзів.

Час йшов, а від нього не було ні дзвінка, ні повідомлення. Мій неспокій наростав з кожною хвилиною.

Коли нарешті я додзвонилася до нього пізно ввечері, розмова почалася зовсім не так, як я очікувала. “Де ти? Чому не попередив мене?”

– Запитала я, намагаючись зберігати спокій.

У відповідь пролунав його голос, сповнений гніву: “Чому ти весь час мене контролюєш? Ти жахлива мати та дружина!” Я була приголомшена і скривджена його словами.

Усі мої спроби зрозуміти причину його гніву стикалися з новими звинуваченнями. Зрештою, я не витримала: “Якщо ти справді так думаєш, тоді нам краще розійтися!”

І після цих слів я кинула слухавку. Зачинившись у своїй кімнаті, я намагалася заснути, відганяючи похмурі думки.

На ранок наступного дня він сам подзвонив мені, його голос звучав м’яко і благаюче: “Пробач мені, я не знав, що говорив. Будь ласка, давай забудемо про це.”

Але слова були вже сказані, і вони залишили глибоку рану. “Вибачення не виправлять всього,” – відрізала я. Його вчорашні слова змусили мене замислитися багато про що в нашому житті.

Я зрозуміла, що не готова пробачити його одразу. Йому доведеться довести, що його вибачення щирі, і що він справді цінує наше сімейне щастя.

Зараз же мені потрібен час, щоб обдумати все, що сталося.