Після прощання з бабусею вся родина обговорювала тему спадку. Я ж не отримала нічого, навіть чайного сервізу, як всі жартували. Але я і не чекала. Хоча ні, якщо чесно, я ніколи не розуміла, чому бабуся Тереза мене не любить, як інших своїх онуків. Таємницю її поведінки мені відкрив тато.

– Віро, ти знову не хочеш до бабусі? – мама зітхнула, складаючи речі до сумки.

Я мовчки знизала плечима, намагаючись уникнути розмови.

– Вона тебе любить, просто по-своєму, – продовжила мама, хоч у її голосі не було впевненості.

Я скривилася. Любить? Ото вже любов, коли вона навіть на мій день народження не з’являлася, а іншим онукам і подарунки, і увага.

У мене було дві бабусі. Бабуся Анна – мама тата, яка завжди знаходила для мене час. Вона приходила до дитячого садочка, забирала мене, пекла зі мною пиріжки, читала казки перед сном. А ще була бабуся Тереза – мамина мама. Холодна, мов крижинка.

– Мамо, чому вона мене не любить? – якось запитала я у дитинстві.

– Любить, просто вона інша… – мама намагалася знайти виправдання, та я вже тоді відчувала – це не те.

Бабуся Тереза ніколи не відвідувала нас просто так. Лише на великі свята, і то з суворим виглядом. Вона завжди знаходила теплі слова для моїх двоюрідних братів і сестри, а мене наче не помічала.

Я пам’ятаю, як у шість років підійшла до неї, намагаючись сісти на коліна, обійняти. Вона різко відсунула мене, мовляв, спина болить. Але ж на колінах у неї того дня сиділа моя двоюрідна сестричка Юля!

– Це несправедливо! – сказала я тоді мамі.

– Віро, не накручуй себе…

Та я ж бачила, як до інших вона ставиться тепло, а мене ніби й немає.

Коли я подорослішала, ця різниця стала лише більш очевидною. Я перестала чекати від бабусі тепла, просто ігнорувала її байдужість.

А потім вона занедужала.

– Віро, сьогодні я їду до бабусі, може, підеш зі мною? Вона старенька, їй важко… – запропонувала мама якось.

– Ні, мамо, я зайнята.

Чи було мені шкода її? Трохи. Але більше я думала про бабусю Анну, яка тоді теж потребувала допомоги, чекала серйозного втручання на очі. Саме їй я носила продукти, допомагала вдома, читала вголос.

Минув час. Бабусі Терези не стало. Я була на прощанні, але без особливих емоцій. Якби не мама, можливо, й не пішла б.

Після прощальної церемонії за столом родичі почали обговорювати спадок.

– Юля, здається, отримала бабусину каблучку…

– А нам – чайний сервіз, – додав хтось.

Я сиділа мовчки, адже мені бабуся нічого не залишила. Взагалі нічого.

У машині я не витримала.

– Тату, чому так? Чому вона нічого мені не залишила?

Тато зітхнув, зупинив авто.

– Віро, треба дещо пояснити…

Він розповів мені історію, яка відкрила багато таємниць…

– Ваша бабуся Тереза ніколи не приймала мене як зятя. Вона вважала, що я недостойний чоловік для твоєї мами. Її родина була з інтелігенції, а я – звичайний хлопець із робітничої сім’ї. Коли твоя мама зрозуміла, що при надії тобою, ще під час навчання, бабуся це сприйняла як ганьбу.

– Але ж ви з мамою щасливі? Ви ж кохали одне одного…

– Так, але для неї важливим був статус, традиції. Вона навіть не прийшла на наше весілля. І коли ти з’явилася на світ, вона не проявляла особливої радості.

– Це несправедливо… – я відчула, як на очі навернулися сльози.

– Це було її бачення світу. Вона не змогла пробачити твоїй мамі, що та обрала просту людину. А ти… Ти стала символом цього вибору.

Вперше в житті я зрозуміла, що це була не моя провина. І навіть не бабусина. Вона просто жила у світі, де головне – це зовнішні стандарти, а не щирість почуттів.

Та все ж, чому вона залишила спадок іншим, а мене оминула? Може, просто хотіла покарати мене за вибір моїх батьків?

Як ви гадаєте, чи варто було мені намагатися пробачити бабусю? Чи її ставлення дійсно могло виправдовуватися минулим? Чекаю на ваші думки…

Джерело