Мене звати Діана, і вже два місяці, як я мама, та, на жаль, всі мої очікування не виправдалися.

Ми з Данилом давненько вже хотіли хотіли дитину. Не тільки мати, а й подруги підштовхували до того кроку.

Я частенько бачила історії щасливих матусь, чула багато розповідей про те, яке ж це щастя діти.

Та й мати дуже хотіла онуків, тож моєму щастю не було меж, коли я дізналася, що при надії. На жаль, ближче терміну сталося так, що чоловік не зміг просто дивитися, що робиться з його країною.

З цього моменту всі мої плани пішли шкереберть. Додалася ще й недуга мами, про яку вона мовчала допоки стало не пізно. Вона казала, що не хотіла мене тривожити, щоб нічого не сталося з дитиною.

Ось так і вийшло, що мої плани геть зруйновані і єдина хто навіть про це не здогадується, це моя донечка Аня, якій вже два місяці.

Важко бути дружиною і мамою, і постійно чекати звісточки від коханого.

По-перше, я сильно втомилася, дитина часто їсть, турбує животик, добре що буває підтримка у вигляді подруг.

По-друге, в такий важливий для сім’ї момент, мого чоловіка немає поруч, хотілося б його підтримки.

Спочатку я не звертала на це увагу, думала що ось-ось все закінчиться, Данило повернеться і в нас буде нормальна сім’я. Та час минав і я зрозуміла, що нічого вже не повернути.

Вся ця ситуація дуже змінила мого чоловіка. Данило з милого і романтичного парубка перетворився на серйозного і беземоційного каменя.

Чоловік давно перестав робити мені компліменти, а про слова підтримки можна і взагалі забути. Кожен з нас перестав бачити складність життя іншого.

Відчуває моє серце, що діло йде до розлучення і аліментів.

Важко ще й те, що пів року тому не стало мами, я досі з цим не змирилася, а після появи на світ дитинки, ще більше поникла вся, допомагають сестри, але у голові крутяться думки, що якби поряд була мама, було б так добре, вона б раділа внучці, я була б у мільйон разів щасливішою і спокійнішою.

Цього дня мене треба було сходити в поліклініку. Ніхто з подруг і сестер не міг підійти, тож прийшлося просити допомоги в сусідки.

Після повернення додому я вирішила розказати сусідці про все що лежало на серці.

Я розказала і про те, що думаю про розлучення, і про те, як важко з дитиною, і про те, як мені не хватає матері.

“Ти вже доросла, маєш навчитися жити в цьому світі без матері. І навіть не думай про розлучення, Данило в тебе хороший, а труднощі це тимчасово. А за дитину, як тобі не соромно говорити, що тобі важко з Анею? Діти це ж таке щастя.” – сказала сусідка.

І знаєте, мені не соромно це все говорити, що я втомлююся, що мені погано, питання тільки в тому, а чи хочуть чути це інші, і звичайно ж вони не хочуть і не розуміють цього, а тим більше не приймають. Ось всі стають мамами, всім важко, ну а ти, що думала.

Що ви думаєте про це? Чи розлучатися мені з чоловіком? І що потрібно робити з людьми, які дають такі “поради”?

Джерело