Смерть свекрухи Ганни Іванівни стала для Валі справжнім потрясінням. Новину принесли холодним березневим ранком, коли вона саме варила каву в їхній тісній київській квартирі. Телефон задзвенів різко, наче сирена, і голос адвоката на тому кінці дроту прозвучав сухо, але чітко: «Ганна Іванівна померла.

Запрошуємо вас на оглашення заповіту». Валя завмерла, тримаючи чашку в руках, і відчула, як гаряча рідина обпекла пальці. Вона не чекала, що цей день настане так скоро, хоч і знала про хворобу свекрухи — рак підшлункової, що виснажував її останні три роки.

Вони з Ганною Іванівною не були рідними по крові, але між ними склалися особливі стосунки — тепліші, ніж у багатьох справжніх матерів із доньками. Свекруха завжди стояла за Валю горою, навіть коли її син Ігор кидав на дружину лише презирливі погляди. Вона бачила в ній щирість, терпіння, доброту — те, що Ігор давно перестав помічати.

Валя не раз чула від Ганни Іванівни: «Ти варта кращого, доню. Не дозволяй йому топтати твою душу». І ось тепер її не стало. Лишилось тільки запрошення на оглашення заповіту, призначене на п’ятницю, у нотаріальній конторі на Подолі.

День видався похмурим, дощ барабанив по бруківці, а сіре небо над Києвом ніби віддзеркалювало настрій Валі. Вона вдягла просту чорну сукню, куплену ще на розпродажі в «Сільпо», і взяла парасольку, хоча знала, що це не врятує від внутрішнього холоду. Підходячи до старої будівлі контори, вона помітила знайому постать на ганку.

Ігор стояв там, у своєму потерпілому пальті, а поряд — Олена, його коханка, з немовлям на руках. Олена, з яскраво нафарбованими губами й самовдоволеною посмішкою, тримала дитину, наче трофей. Валя зупинилася, ніби вдарилася об невидиму стіну. Її чоловік і його нова «родина» чекали тут, щоб забрати все, що лишилося від Ганни Іванівни.

Серце Валі стиснулося від болю й приниження. Вона давно здогадувалася про зраду — шепіт сусідів, пізні повернення Ігоря, запах чужих парфумів на його сорочці. Але бачити це на власні очі, у день прощання зі свекрухою, було як удар ножем у спину.

Олена глянула на неї зверхньо, ніби кажучи: «Ти програла, Валю. Я тут головна». Ігор же відвів погляд, але в його очах не було ні краплі сорому — лише звична зверхність. Він завжди вважав Валю сірою мишкою, яка не варта його часу.

Вона хотіла розвернутися й утекти — геть із цього дощового Подолу, геть від цих людей. Але щось усередині зупинило її. Може, гордість?

А може, бажання довести собі, що вона сильніша за їхню зневагу? Валя стиснула кулаки, розправила плечі й повільно піднялася сходами. Ігор із Оленою розступилися, кинувши на неї глузливі погляди, але вона не зреагувала. Її ноги тремтіли, але вона зайшла до контори, тримаючи голову високо.

Усередині було тихо, пахло старими книгами й кавою з автомата. Нотаріус Панасенко, літній чоловік із сивими скронями й добрими очима, привітав її легким кивком. «Проходьте, Валентино Сергіївно, сідайте», — сказав він, указавши на стілець. Ігор із Оленою влаштувалися навпроти, і напруга в кімнаті стала майже відчутною, наче перед грозою. Валя втупилася в свої руки, намагаючись не дивитися на них, і чекала, коли все почнеться.

КІНЕЦЬ.