— А Федько, виявляється, глибоко одружений… — зітхнула Світланка, сидячи на лавці в сквері й стискаючи в кишені направлення на переривання.

Сусідки по кімнаті в гуртожитку їй заздрили, коли бачили в компанії палкого гладко вибритого блакитноокого брюнета, вважали, що пощастило з галантним кавалером.

А заздрити зрештою нічому.

Світланка здригнулася, згадавши першу й останню зустріч із дружиною Федора, яка підстерегла її біля заводської прохідної, щоб розтлумачити що до чого.

— Ну, здрастуйте! Здається, Світлана! — почала вона.

— А ви хто? — здригнулася Світланка й напружилася від свердлильного погляду високої стрункої жінки з висвітленим у попіл волоссям.

— А я, Ольга — дружина Федора Мироненко.

— Що?

— Що чула!

— Ще одна бідося, — спокійно промовила жінка, — і скільки ж вас таких на світі — ніколи не переведетесь, мисливиці за чужим щастям.

— Та що ви собі дозволяєте?

— Слухай, — блондинка обережно взяла суперницю за лікоть, — це ти що собі дозволяєш?

Я, законна дружина, бачила тебе зі своїм чоловічком, і ти ще викаблучуєшся переді мною, замість того щоб вибачитися, провалитися від сорому, хоча… так роблять і відчувають порядні люди, але, мабуть, це не про тебе.

Таких, як ти, — вона оцінювально подивилася на суперницю, — у нього було стільки, що не вистачить пальців на руках і ногах, щоб порахувати.

Зв’язалася з одруженим, безсоромна!

Він чоловік, мисливець. Розумієш?

Ти для нього всього лише миттєва пригода. Розважиться і кине. Тримайся від нього подалі.

До речі, у нас дві доньки, можу фото сімейне показати.

Ольга дістала пам’ятний знімок і простягнула ошелешеній Світланці.

— Ось! Доказ великого й чистого. Це ми в Карпатах два місяці тому… Ну що мовчиш?

— А що вам від мене треба? Розбирайтеся зі своїм чоловіком самі.

— І розберуся — не переживай! Він нещодавно на цей завод влаштувався. Зарплата гідна, і тут ти на нашу голову.

Відчепись по-доброму. Не ведися на обіцянки, Федько не збирається розлучатися. Не витрачай час даремно. Скільки тобі? Тридцять?

— Двадцять п’ять! — з образою заперечила Світлана.

— Тим більше. Ще встигнеш заміж вискочити й діток завести. А Федора залиш у спокої.

Світланка більше не стала вислуховувати Ольгу, вона на ватяних ногах повільно закрокувала геть від несподівано вторгнутої в її щасливий світ дружини коханого, яка вмить перекреслила рожеві надії та мрії.

— Зрадник… — бурмотіла Світлана, до горла підступила клубок, але вона не могла собі дозволити на вулиці виставити на загальний огляд свої почуття. Не хотіла пересудів на роботі.

Увечері, як ні в чому не бувало, з’явився до Світланки Федір із квітами.

Вона з опухлими очима вигнала його, попри клятву у вічному коханні й обіцянку розлучитися, бо вони з дружиною давно одне одному чужі люди.

Два тижні Світлана приходила до тями. Федір більше не докучав їй. Робив вигляд, що не знає, відвертаючись при зустрічі.

Біда не приходить одна…

Ранкову нудоту й запаморочення Світланка спочатку списала на переживання, але невдовзі зрозуміла, що любов із Федьком наївна, палка дала свої плоди.

«Шість тижнів», — звучало як вирок.

Світланка не хотіла стати матір’ю-одиначкою. Дуже злякалася.

Їй здавалося, що всі знають і тепер дивляться на неї з осудом, адже вона вчинила неправильно, довірившись коханому, якого зовсім не знала.

Федько приховав від неї свій сімейний стан. Ну що вона могла зробити?

Обручки ж у нього на безіменному пальці не було, хоча не всі одружені носять її.

І чому вона не насторожилася, коли кавалер просив тримати в секреті їхні стосунки на роботі?

Він обдурив її, але від того, що Світлана була не в курсі, легше не стало. Та до того ж колектив зашушукався, перетираючи в подробицях прихід Ольги до суперниці.

— Я чекаю дитину, — Світлана, скориставшись обідньою перервою, від безвиході підійшла до колишнього коханця.

— Я дам грошей, тільки вживи заходів, — буркнув він їй.

А наступного дня Федько звільнився. Назавжди зникнувши з її життя.

Світлана розуміла, що зволікати з цією справою не можна. Попри всі застереження лікаря, взяла направлення на «операцію».

І ось сидить вона на лавці, стискає папірець, ніби боїться втратити.

— Поспішаєте?! — сказав хлопець у діловому костюмі й із величезним букетом бордових хризантем, який гепнувся поруч зі Світланкою.

— Що? — подивилася вона спустошеними очима на незнайомця.

— Годинник у вас поспішає, — кивнув він, вказуючи на позолочений годинничок на її руці.

— А в мене завжди годинник на десять хвилин уперед біжить… Підводжу його постійно, але все марно, — з байдужістю констатувала Світланка, відвернувшись від співрозмовника.

— Погода сьогодні просто чудова. Чи не так? Справжнє бабине літо. Мамі моїй подобається ця пора року. Каже, що ось таким теплим осіннім днем зробила правильний вибір у житті й ні про що не шкодує.
А ви знаєте? — розбалакався невгамовний сусід, який звалився як сніг на голову Світланці.

– Моя матуся ось така! — і показав великий палець. — Я їй дуже вдячний.

— А батько? — само собою вирвалося у Світланки.

— А про батька вона ніколи не розповідає, та я й не питаю, бачу, що мамі неприємно про нього згадувати…

А я зі співбесіди йду. Уявляєте, мене обрали з десяти претендентів на престижне місце у фірмі. Я один їм підійшов, хоча в мене й досвіду-то роботи немає. Прямо віриться насилу…

Це мама додала мені впевненості у своїх силах…

А я вже знаю, куди витрачу першу зарплату — куплю (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) путівку до моря для матусі. Вона ніколи не була на морі.

А ви бували?

— Ні, — Світланка пильно подивилася на балакуна, який сів поруч із нею, погляд чомусь зачепився за бордову краватку.

Симпатичний хлопчина сяяв від щастя.

— Мамин подарунок, — з гордістю погладив він її рукою, помітивши, куди подивилася дівчина.

— Я, напевно, вам набрид зі своєю балаканиною, але мені так хочеться поділитися з вами своєю радістю, ви така сумна…

Я подумав, що вам потрібно з кимось поговорити. Я вас дістав своєю балаканиною?

Світланка мовчки похитала головою.

Незнайомець зовсім не дратував її. Він зумів зупинити потік похмурих думок, які крутилися в неї в голові. А його захоплення мамою заслуговувало на повагу.

«Яка віддана любов! — думала вона, вже з цікавістю спостерігаючи й слухаючи балакуна, — Як пощастило його мамі… От би мені такого сина…»

— Ну я пішов. Матуся тепер чекає на мене й хвилюється… А ви не поспішайте!

— Що, пробачте?

— Це я вашому годинничку, — заусміхався він.

— А-а, — усміхнулася вона у відповідь.

За хвилину хлопчина зник із виду, а Світланка дістала направлення, яке боялася кілька хвилин тому випустити з руки, й порвала на дрібні шматочки.

А потім ще довго сиділа як заворожена, вдихаючи осіннє повітря сонячного дня.

На душі в неї стало легко й тепло після цього незнайомого, але такого близького балакуна.

Вона не самотня.

Та жінка одна виростила й виховала прекрасного сина, шкода тільки, що Світланка не спитала його імені, але це вже неважливо…

Вибір зроблено.

***

Двадцять три роки потому…

— Мамо, я запізнююся, — стояв біля дзеркала Стас, а мама старанно зав’язувала йому бордову краватку, куплену напередодні для важливої співбесіди щодо роботи.

— Може, ну його?

— Це для впевненості. Повір мені, все буде добре. Тебе обов’язково візьмуть… Зовсім інша справа! — закінчила Світлана з краваткою й відступила, щоб помилуватися синочком.

— Хвилююче якось, а раптом…

— Це твоє місце. Ти не хвилюйся, відповідай (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) чітко на запитання й не забувай усміхатися. Ти чарівний.

— Добре, мамо, — Стас чмокнув у щоку маму й поспішив на співбесіду.

Світлана, проводжаючи сина, дивилася у вікно, як її найближча й найрідніша людина на всьому білому світі бадьоро крокувала в бік зупинки.

Раптом вона здригнулася, немов струмом ударило…

Десь вона вже все це бачила…

Той хлопчина в сквері, понад двадцять років тому…

Стас у діловому костюмі зараз їй нагадував його…

Адже вона на довгі роки забула той випадок. І ось забутий момент ожив у пам’яті.

Але як? Як таке можливо?

Невже тоді сама доля дала можливість побачити на власні очі, від кого вона хотіла позбутися (яке нехороше слово), зробити правильний вибір, направивши Світлану потрібним шляхом.

І чому вона тоді не познайомилася з ним, адже вони практично були ровесниками, чому не спитала, як звати його маму?

А втім, тепер це не має значення…

Усе склалося чудово…

Після обіду Стас прийшов додому з величезним букетом бордових хризантем, у тон до його краватки, й повідомив Світлані, що його прийняли у фірму.

А ще синочок пообіцяв їй, що вони обов’язково поїдуть до моря, адже вона ніколи не була на морі.

Настав час, коли він піклуватиметься про улюблену матусю. Заради неї він гору зрушить, річку поверне назад. Ось який синочок у Світлани.

Які б труднощі не траплялися їм за ці роки, бувало, уткнеться в його пахучу маківку, і на душі легше.

З усім впоралися, все витримали й не впали духом.

Світлана жодного разу не пошкодувала, що зробила такий вибір. Вона зробила правильний для себе вибір.

Значить, так тому й бути!

КІНЕЦЬ.