Змалку я була нікому не потрібна. Інші діти глузували з мене.

Адже мама мене народила без тата. А тоді в селі такого не розуміли.

Тепер згадую, що однолітки надто жорстокі були. Це назавжди залишило відбиток на моєму серці.

Я ніколи не мала кавалерів. А дружила зі мною лише одна Віра. Тепер розумію, що я їй була потрібна лише для того, аби сяяти на моєму фоні. Вона ж була дуже гарна. Щодня з іншим кавалером на побачення ходила.

Одного з таких, Петра, мені запропонувала:

– Я Петра ніколи не оберу, він не серйозний. Хочеш, тобі його віддам?

– Як це? Він тебе любить.

– Ну, мене він не матиме. А тобі подобається? Я з ним поговорю і влаштую вам побачення.

Вона це так говорила, наче й справді намагається щиро мені допомогти.

А Петро мені подобався, того я зраділа.

До того побачення тиждень готувалась. Нарядилась, гарна була, як ніколи. І пішла до сільського клубу, де мав на мене чекати кавалер.

Приходжу, а там ціла компанія.

І всі регочуть з мене. А серед них і Віра. Петро раптом сказав:

– О, прийшла. Повірила, що я з нею піду!

Всі знову зареготали. А я пішла світ за очі. А вдома довго плакала. Лишень ненька мене втішала. Відтоді я взагалі ні з ким з молоді не спілкувалась. Увесь час з мамою була. Разом ми працювали, разом розважалися. Вона мене навчила шити. Я вигадувала сучасні моделі, підшукувала їх в журналах і ми відшивали костюми. Скоро до нашого дому черга місцевих жіночок була.

Мені здавалося, що я щаслива. Та раптом в наш дім завітала біда.

Раптово від інсульту померла моя мама, єдина на світі рідна мені душа.

Тієї миті мені здавалося, що життя більше немає сенсу. Я не хотіла ні з ким розмовляти, а ті люди, які приходили попрощатися, здавалися такими фальшивими зі своїми співчуттями. Після похорону я не витримала. Побігла від усіх у ліс.

Було вже  зовсім темно.

Коли я побачила в гущавині Миколу, місцевого чоловіка. Він стояв з сокирою. А на землі лежав згорток. Не передати словами, як я злякалась.

– Миколо, ти що робиш?

– Я прийшов нарубати дрова, а тут в кущах почув плач. Глянув, а це дитина.

Я придивилась і справді – немовля. Закривавлене, наче нещодавно народилося.

Я схопила його й побігла додому. Там на мене чекала бабуся, вона прибирала в маминій кімнаті.

– Бабусю, я дитину знайшла!

– Де?

– В лісі.

Бабуся роздивилася маля. Вона була розумною і досвіченою жінкою. Семеро своїх дітей народила.

– Наче здорове. Лишень вимити треба і в сухе загорнути.

Ми викупали дитину, знайшли ковдру.

– Бабусю, піди до сусідки Ніни. Скажи, що я дитину народила, а молока не маю. Попроси суміш, в неї є.

– Ти що? Уяви, що люди скажуть? Хочеш усе життя страждати, як твоя мама?

– Я знаю, що це правильно.

Бабуся пішла, а згодом повернулась з сумішшю.

Наступного дня гомоніло все село. А я ні перед ким не виправдовувалась. Тоді раптом прийшов Микола.

– Нащо ти це вигадала?

– Так треба. Лиш нікому не кажи!

– Добре. Але за однієї умови – виходь за мене. Усім розповімо, що немовля від мене.

Не знаю чому, та я погодилась. 

За тиждень ми обвінчалися й Орисю охрестили. 

Минуло чотири роки, і я жодного разу не пошкодувала. В мене зростає чудова дівчинка. Зараз чекаю ще й на хлопчика. Микола дбайливий чоловік і справжній ґазда. Дякую Богові за той вечір. І вірю, що це моя ненька влаштувала ту зустріч. Вона – наша берегиня, янгол-охоронець.

А ви колись чули схожі історії? Вірите у долю?

КІНЕЦЬ.